Розділ 15

— Ах, не питають?! А чого ти, чорт кучерявий, розкомандувався? — почала протестувати дружина.

— Ось як ти заспівала?! Ще, може, скажеш мені картуза надіти й червоний прапор у руках понести? Хрону вам слизького! — На обличчі Федота з’явилася гримаса відчаю й злості.

— Завалив нас хронами, по горло вже насипав, — несподівано спокійно відповіла Сашка.

Їй хотілося зараз вилаяти чоловіка, стукнути його чимось, але одне зупиняло — бачила, як Федот мучиться. Не його одного тут вина, та й Лідка по дитячій своїй наївності видала секрет. А Петро усе поглядає на Сашку, так, мабуть, і хоче помацати за жіночі місця. Зв’язався зі своїми комуністами! Може, ті б і менше чули про Федота — а так у всіх на виду. Усі, усі винні.

Сперечатися більше нікому не хотілося. Крізь тонкі щілини піддував зимовий вітер. Було зимно, хотілося вибігти й бігти, куди очі дивляться. Але який там! Усюди червоноармійці — ходять, як годиться, при зброї. Немає звідси виходу, окрім як у труні.

Вони мовчали. Дитина в протилежному кутку голосно заплакала. Молоді здоровані лягли спати. Селяни намагалися вмоститися на своїх двох аршинах, розкладали майно, укладали діточок, які злякано озиралися в сірій напівтемряві вагона. Федот нарахував тут вісім сімей. Вісім маленьких кружечків. Сорок дві душі. Люд притиснувся одне до одного — рідне до рідного. Так тепліше. Так одна маленька надія на виживання стає більшою, з’єднується з такими ж дрібними надіями. Розкуркулені покірно намагалися облаштувати свій похідний побут. Тут щілина вхідних дверей прикрилася, почулися вигуки, гавкіт собак. Після заторохтіло залізо замка, який убирав усередину себе тверду плоть ключа. Це сполучення супроводжувалося тонкими залізними стогонами замка, що податливо прийняв шток із зубчиками, борідкою, виступами. Ключ повернувся, заскрипів і замовк. Солдат поторкав засув — міцно тримає. Сховав в’язку ключів і пішов до наступного вагону. Ще півгодини — і поїзд різко рушив. Він повільно набирав хід. Потім трохи захитався, проїхавши стрілочний переїзд, і заскрипів своїми дерев’яними обмороженими дошками.

Минула година. Стало темно та тихо. Селяни примовкли. Могло здатися, що вони померли. Їх не стало, усе втратило свою плотську суть. Темні грудочки їхніх тіл височіли, як маленькі могильні пагорби. Смерть приміряла на них своє вбрання. Стало страшно й безнадійно. Не було чути жодного шереху. І тільки пара, яка здіймалася від дихання на секунду над їхніми обличчями і тієї ж миті розчинялася в морозному повітрі, показувала, що сорок дві душі поки ще живі.

Федот не міг заснути. Їхали вже третю годину. Монотонним стукотом по рейках колеса нагадували, що їхнє вигнання тільки почалося. Він підвівся, хитаючись і переступаючи через тіла, попрямував до дверей. Там крізь щілину іноді прослизав срібний промінь світла, на мить розтягувався по підлозі, а потім зникав. Шевченко сів і дивився на платформи, які миготіли, на залізничні розв’язки, перегони, самотні каламутні ліхтарі на станції. Йому це все було дивно — інші пейзажі й будови. Він же далі району ніколи в житті не виїздив, усе в селі та в селі. На якусь мить йому стало цікаво — світ великий, а він такий маленький. Як усе влаштовано, що планета крутиться день і ніч поперемінно, життя існує, не зважаючи ні на що? Федот прислухався до себе: у серці розпливалися дикий біль, відчай, тваринна злість, але водночас напрочуд стало й легше. Як йому набридли ці побори, податки, норми! Може, цей довгий і холодний поїзд відвезе його туди, де не потрібно щодня боротися з самим собою, а можна буде просто обробляти землю і, нарешті, заспокоїтися.

— От було б добре, — мрійливо протягнув Федот.

— Що добре? — пролунав збоку скрипучий голос.

Від несподіванки Шевченко здригнувся, обернувся й побачив перед собою сухуватого старого з короткою білою бородою й сивим волоссям, яке стирчало з боків шапки-вушанки. Старий дивився на Федота й навіть, як здавалося в темряві, безгучно ворушив губами.

— Е-е-е, — потягнув Шевченко.

— Слова забув, мабуть? — прошепелявив дідуган.

— Та ні, — нарешті видавив із себе Федот.

— Так а що «було б добре»? — не вгавав дід.

Його зморшкувате обличчя гладив промінь світла, що проникав через двері. Висвітлював жовту старечу шкіру, глибокі канави зморшок, наче намальовані, надзвичайно сині очі. Ця картина вразила Федота. Дід їхав помирати в далекі краї, залишивши свій будинок, рідних, землю, до якої так часто торкався, коли орав у полі. І тепер він дивився на Шевченка уважно, немов той був його відображенням.

— Я, дідусю, кажу, що добре було б почати все спочатку, — відповів Федот.

— А-а-а, — у свою чергу простягнув старий. — Ну, це минеться.

— Що минеться? — поцікавився Федот.

— Бажання нового, ось що, — несподівано глибоко відповів дідуган.