Розділ 4

Петро підійшов до брата та лікаря. Той лежав горілиць на снігу, а величезний сірий звір спочивав на ньому, поклавши голову на груди. Тонка покручена цівка витікала з-під леза сокири, яка немов уросла в череп тварини. Поруч стояв Федот, біля його ніг розстелилася навзнак ще одна туша вовка. У грудині було видно криваву пляму, що розтеклася вишневою рідиною по димчастій шкірі.

— Живі? Усі? Як там дохтур? — спитав Петро.

У руках він тримав револьвер. Петро підійшов до лікаря; той лежав ані руш, немов закляк.

— Звідки зброя? З яких пір ти це носиш при собі? — спитав Федот брата.

— Тю, дивина! Часи ж бо непрості, — спробував відбрехатися Петро.

Федот підозріло подивився на нього, але поки що допити були не на часі. Він ухопив звіра за задні лапи й стягнув з Олександра Семеновича. Той не рухався, здавалося, що він заснув.

— Що за дурня? — пробуркотів Шевченко й підставив долоню до рота лежачого — теплий струм повітря доторкнувся до шкіри, попестивши її в легкому видиху.

За кілька хвилин лікар отямився. Він трохи підвівся — кров, що розлилася на манній каші снігу малиновим сиропом, усмокталася плямами-клаптиками. Тіло вовка валялося, мов скинута шуба. Брати вже підігнали санки, аби продовжити подорож. Лікар намагався підвестися, і раптом сильний біль різонув його гомілку — там відкрилася рвана рана, з потрощених штанів випадав шмат червоного м’яса, відкриваючи покручені калинові шари м’язів.

Брати допомогли Олександру Семеновичу всістися на санки. Лікар злегка стогнав, Федот кректав, Петро стиснув уста. А на сході, там, де закінчувався ліс, темно-синій небокрай наливався світлом і посилав надію. Густота нічних барв стерлася, злиняла; далеко попереду визрівав світанок. До нього й поїхали мандрівники. Шевченко нукав коня, а той, гучно пирхаючи, був тільки радий забратися з цього проклятого місця. Вони їхали полем, а попереду від них на хвилястій стрічці небокраю набрякало сонце. Воно світило рожевим згори і, мов серпанок, висіло над землею. А нижче цей серпанок перетворювався на перестиглий червоногарячий м’якуш, що фарбував далину в червлену водянисту барву. Білий сніг знов почервонів, на нього впали скісні промені нового дня.

Коли вони нарешті дісталися Шевченкової хати, донька Ліда не спала. Лихоманка посилилася, дівчинка часом западала в дрімоту, а потім її знову трусило. Саша поралася біля ліжка. Вона так утомилась, що буквально не трималася на ногах. Двері з шумом відчинилися, до кімнати ввійшли Федот, дівер та кульгавий чоловік у порваній шубі та з закривавленою ногою. Федот ішов першим, його кроляча шапка трошки сповзла набік, а на щоці ряснів глибокий, рівний розтин.

— Божечку, що ж ви так довго? — сплеснула руками Саша, а потім уважно подивилась на чоловіка, що саме роздягався. — А на обличчі що?

— Що, що… — забуркотів Федот. — Вовки, стрілянина, трупи. На загал, нічого надзвичайного.

— Як? Чиї? Де? — від несподіванки Саша аж присіла на лаву.

— Нісенітниці верзеш, бабо. Нагрій води, треба рани промити й дитині допомогти. — Чоловік виглядав злим і розводити з нею балачки, вочевидь, не збирався.

Саша знала манеру свого подружжя, його грубий, із надсадою голос привів її до тями. Вона підвелась і кинулася до дерев’яної діжки біля пічки, почала набирати воду, а лікар тим часом намагався закотити зіпсовані брюки.

За півгодини підлатаний медик уже оглядав дівчинку, послухавши спочатку її дихання. Згодом потягнувся до валізки, витяг звідти невеличку прозору пляшечку, в якій білів, мов сніг, порошок. На пляшечці було видно напис латиною.

— Що це за зілля, дядьку? — спитав Федот, сторожко розглядаючи пляшечку.

— Ліки. Аспірин, з-за кордону привезений, — відповів лікар і, відміривши дозу, змусив дитину проковтнути й запити водою.

Ліда скривилась, немов з’їла кисле яблуко.