Розділ 14

Федот не міг заснути. У хаті вже зменшили яскравість гасової лампи, залишивши тліти маленьку червону пелюстку полум’я в скляній оболонці. Саша, стомлена хатньою роботою, заснула. Відвернувшись до стінки, вона тихо сопіла. Діти принишкли, теж занурилися в глибини сну. На іншому кінці будинку у своїй кімнаті спав Петро. Коли його кинули посеред поля, він, не дочекавшись допомоги, намагався йти по втоптаній дорозі, але марно — пройшов тридцять аршинів і впав знесиленим. Тільки пізно ввечері за ним приїхав брат. Поруч із ним на санях сидів сусід Микита, літній чолов’яга з непривабливим обличчям. Федот тримав у руках сокиру й боязко озирався навсібіч. Він марно шукав хоч якихось слідів Жвавого, але той, зведений грабіжниками, розчинився в сніговій кошлатій завірюсі. Немає більше коня! І санок! І багато чого вже немає. На Федотовому обличчі застигла маска жалю. Не себе він шкодував, а бідну тварину, яка зникла в чужих людей. Ех, як же ж так, Жвавий! Хто тебе погладить, приголубить? Із ким можна буде ще поговорити без докорів і стогонів? Ні з ким… Життя подробилося, як горіх під молотком. Так він зустрів брата — злий, пригнічений і з темним лезом сокири.

Коли вони привезли Петра додому, той охав і стогнав щохвилини. Зле йому було тілом так само, як погано було на душі у Федота. Пораненого Шевченка обмили, оглянули. Наявне було невелике обмороження пальців ніг, і злегка кровоточила рана від кульового поранення. Оклигає, виживе. Та й що говорити, у Шевченків увесь рід такий — здорові, угодовані, рум’яні. Ось батько жив би і жив, якби духом не впав після Революції та не вщух, мов рослина. І сини його звикли і до важкої праці в полі, і до не дуже радісного селянського життя взагалі. А коли радіти? Працювати потрібно. «Потрібно. А кому це потрібно?» — подумалося Федоту. Від цієї думки йому стало раптом нестерпно гірко. Він просто відчував цю гіркоту в роті, немов полину наївся. Хотілося сплюнути, виполоскати рота, але не допоможе. Знав він, що гірше стає з кожним днем, уже не відаєш, коли це припиниться.

Молодший Шевченко лежав у напівтемряві. Рожеві відсвіти з печі просочувалися крізь сіро-темні тіні. Гасниця тліла сірниковою голівкою. Бліда смуга місячного простирадла спадала з вузького віконця на чорну підлогу. У голові розсипалися думки, розліталися голоси, неначе намальовані, пливли в каламутній далині свідомості. «Як же ж гірко! Ой, як гірко», — сухо пробурмотів він. Відразу йому згадалося, що ніхто не поховав Нестора. Так він, мабуть, і лежить у снігу, навіть, може, обгризений звірами. Не по-людськи! Федота так схвилювала ця думка, що він хотів схопитися й бігти до лісу просто зараз, але де там — була безпросвітна ніч. Уся нечисть вийшла на стежки, можна і не повернутися живим. Перевертаючись і смикаючись, він довго не міг заснути, усе думав і думав. Коли нарешті потік думок став рідшим, обмілів, як літня річка, а потім і зовсім пересох, Федот провалився в порожній і просторий сон.

Рано-вранці він уже ступав по сніжній поверхні, продавлюючи глибокі рівні сліди. Він закутався, в одній руці тримав ту ж сокиру, а в другій — піку. Потрібно було викопати в землі хоч невелику яму, аби поховати колишнього сусіда. Йому здавалося, що він зараз побачить його останки, обгризені до кісток, роздерті нутрощі, кишки, що випали. Ці видіння кидали його в остуду, турбували всю дорогу. Та й як це — бачити те, що приховано в людині? Прикритий шкіряною оболонкою, організм береже в собі безліч огидних частин. До чого ж воно влаштовано непривабливо, нудотно, лячно — це людське тіло! Навіть більше, ніж у тварин. Бо тварина є плоть землі, а людина — її душа. Тому вигляд розкритого людського тіла такий незвичний і мерзенний.

Ще трохи; ось і та галявина. Він обережно ступав настом, немов це була трясовина. Ось тут сталася колотнеча, значить, десь має залишатися труп. Ось — опуклий горбок. Треба розрити. Федот заходився розгрібати снігову купу, але, на жаль, докопався до обмерзлої землі, і нічого. Так було і вдруге, і втретє, поки він не побачив збоку непримітну хвилястість на рівній поверхні. Шевченко обережно підійшов, торкнувся рукавицею, заглибився і відчув щось тверде. Є! Рухаючи долонею на всі боки, розчистив шматок горбка, оголивши сіро-зелену тканину. Змітаючи сніг і знімаючи шар за шаром, Федот побачив людину. Хоча не все сталося так, як він собі уявляв. Сірозеленість поширилася, перетворившись у солдатську шинель. На ногах чорніли кирзові чоботи. Стирчали посинілі руки. Це червоноармієць, який хотів його вбити! Ось воно як, значить, він розкопав свого душогуба. Чоловік трохи відступив. Обличчя загиблого селянин не став розкривати. Та й що дивитися на цю закривавлену пику? Собаці — собача смерть. Нехай тут так і лежить — звір поласує. Йому стало раптом нестерпно зле, гірше, ніж зазвичай. Ніби він дивився зараз на себе, ніби не солдатик там лежав, а він сам — умерз у лісовий ґрунт, з’єднався з лісом.

«Ось яка вона, смерть. Потворна, немов відьма. Холодна, як лід. Противна й жорстока», — думав селянин. Він почистив сніг на шинелі, скинув, ніби борошно зі столу, тонку снігову стружку і продовжував, поки не показалася золотиста бляха на ремені. У квадратній окантовці виднілася зірка, посеред якої застигли серп і молот.

— Диявольська позначка, — пробурмотів Федот.

Після відійшов далі в пошуках свого померлого сусіда. Як на зло — немає його, немов провалився в товщу землі, просочився в густі шари ґрунту. Шевченко ступав по перині снігу, залишаючи вм`ятини і ямки. Нишпорив пікою і туди, і сюди. Тіла не було. Невже поглинули його вовки?! Навколо було тільки безмежне біле простирадло та могутні стовбури високих ялин.

Шевченко почухав голову. Він уже обнишпорив усю округу — трупа немає. Тільки зібрався йти, як почув позаду хрускіт гілок. Обернувся — брунатна туша повільно наближається до нього. Ведмідь! Шатун! Звідки вони в цих краях? Забрів невідомо звідкіля. Глухий рик, повільний крок… У цей час вони особливо злі, не знають спокою й сну. Федот озирнувся — звір рухався спокійно, неначе йому ні до чого немає діла. Він навіть опустив голову й брів, як вівця, іноді поглядаючи вперед. Поки не стало надто пізно, Шевченко вирішив залізти на дерево, щоб перечекати, коли ведмідь пройде далі. Заклавши сокиру за пояс і схопивши піку, Федот потягнувся до гілки старого дерева, ногами підпер стовбур і рвонув угору. Піднявся й поліз вище. Дякувати Богові, вітер піддував з іншого боку й шатун не відчув його. Чоловік заліз якнайвище, причаївся.

Брунатна пляма виднілася на мармуровому тлі. Звір обминув дерево, де сховався Федот, і наблизився до снігового горбика. У ньому, як в труні, виднівся труп червоноармійця. Голодний ведмідь почав обнюхувати тіло, намагався зрозуміти, що за тухлий запах пробивається крізь крижану кірку. Він нахилив морду, водячи нею в різні боки над зеленіючою тканиною. Потім добрався до синьо-блакитної руки, присипаної снігом. Сильне, широке дихання розпорошило сніговий покрив, відкривши змертвілу плоть. Тварина ще раз глибоко вдихнула, розкриваючи ніздрі. Трупний запашок став відчуватися набагато сильніше. Їжа! Майже миттєво ведмідь надкусив знайдене, яке піддатливо хруснуло, і заплямкав мертвою плоттю.

Федот щойно запримітив, що звір схилився над червоноармійцем і повільно водив мордою. Шевченко в цей момент висів на дереві, у п’яти аршинах від дивної пари. Ведмідь страшенно налякав його, та й що сказати — він узагалі бачив такого звіра вдруге в житті. У цих краях вони — рідкість. Страх розплився в душі, проникаючи в усі куточки. Перечекати тут, краще перечекати! Нехай звірюка наб’є черево, а що — трупу вже байдуже. Що йому тепер? І тут, на цих думках, щось сколихнулося всередині, наче лід в ополонці. Федот раптом подумав: а ось якби його так кинули на розтерзання диким звірам? Від людини після смерті залишається лише оболонка, яку, мов покинутий будинок, потрібно зберегти…

Федот зітхнув. Ох, це ж його прагнення бути правильним! Ось і зараз терзає його, не дає спокою. Шевченко трохи подався вперед — подивитися, що там робить ведмідь; однією долонею вчепився за гілку, перенісши трохи своє тіло. Тут із руки випала піка, із гострим і противним звуком полетівши вниз. Бух! Ведмідь повернув голову, завмер. Звук розтривожив його. Він відірвався від поглинання трупу й зробив кілька кроків, напружено вдивляючись у лісову далечінь. Шевченко, розтягнувшись, спробував пересунутися назад, ближче до стовбура, повів рукою, намагаючись ухопитися за невеличкий, на дві п’яді, сук. Але тут рукавиця ковзнула по зледенілій корі, Федот сіпнувся, не втримався, тіло втратило рівновагу, він звалився на нижню гілку, зачепився рукою, провисів секунду й полетів униз. Ще гілка, падіння пом’якшало, але пальці вперто не хотіли схопити товсті, укриті гидкою крижаною кіркою відгалуження, ковзали й розтискалися. Три аршини, і він звалився в сніг. Приземлення невідомого об’єкта ще більше здивувало ведмедя, який підвівся на задні лапи й погрозливо загарчав. Йому здалося, що чужинець захотів поласувати його їжею, тому він сприйняв це падіння як раптову атаку невідомого звіра, що лазить по деревах.

Федот плюхнувся до м’якої перини снігу, який піддався й прийняв його до морозної гущі. Добре, що в падінні Шевченко встиг вихопити сокиру й направити її лезом від себе, інакше він розпоров би власне черево: безглузда й випадкова смерть. Щойно він приземлився, як почув дикий, глухий рик. Шатун повільно йшов на двох лапах у його бік, а потім зненацька з тупуватим гуркотом опустився на чотири й побіг на чужинця. Шевченко стрепенувся, підвівся на ноги, і тут велика туша налетіла на нього, збила з ніг. Майже в цю ж секунду чоловік устромив у бік оскаженілої тварини сокиру. Ведмідь завив, трохи подався ліворуч і, колошматячи лапами по снігу, поповз до Федота. Божевільний біль пронизав тіло ведмедя. Сокира так і залишилася стирчати в його боці, вище лопатки. Ведмідь остаточно опустився в сніг. Цієї секунди було достатньо, щоб чоловік відкотився, підвівся й навіть витягнув руку — хотів дістатися до інструмента. Але марно! Ведмідь засмикався, намагаючись вигризти сокиру. Федот позадкував.

У голові було лише дві думки: «дерево!» і «тікати!» Відступаючи назад, він дивився, як ошаліла звірюка совається заметами, намагаючись дотягнутися до держака сокири. Лезо завдавало тварині нестерпного болю. Але, зрозумівши, що вгамувати його не можливо, ведмідь розвернувся й подивився на кривдника. Пролунав грізний рик. Федот тим часом відповзав і відповзав. Він страшенно шкодував, що випустив піку з рук і був тепер цілком беззбройним перед ікластою дикою брунатною потворою. Звір зробив два кроки, але вже не ризикував знову бігти на ворога. Потрусив головою. Кривава слина розлетілася з пащі — від болю ведмідь прикусив язика і став ще злішим. Шатун загарчав. Спочатку тихо, потім дужче.

«Якщо залишуся без руки або ноги, але живим, вважай — пощастило», — подумав Федот. Він задкував, а звір наближався. Знову пролунав рик, і сильний застояний сморід дикої тварини вдарив у ніс. Запах був схожим на те, як пахне випатраний шлунок свині. «Тільки б жити, хоч як», — знову подумав Шевченко. Вони наблизилися до трупа: чолов’яга, позадкувавши спиною, а хижак — наступаючи. Ще мить — і він кинеться на ворога! Федот уперся руками в щось і зрозумів, що дістався до мерця. Його замерзлі, почервонілі долоні (рукавиці впали під час падіння) доторкнулися до вмурованої в сніг тканини. Він спробував трохи піднятися, аби подолати перешкоду. І тут він відчув щось тверде. Дерев’яне. Це приклад гвинтівки! Тієї ж секунди звір побіг на людину. Федот переніс своє тіло в напівоберті, опинився позаду трупа й схопив зброю. Смикнув її, але де там — гвинтівка примерзла. Ведмідь миттєво опинився біля чоловіка, заніс пазуристу лапу, мітивши в голову. Шевченко безуспішно смикав примерзлу зброю і якимось невідомим, шостим почуттям усвідомив, що потрібно кинути даремний поки що приклад: він схопив руку мерця й виставив її перед собою, підставивши під укус величезних жовтих іклів. Мертва плоть піддалася під ними. Пролунало нудотне «клац!» — ведмідь перекусив руку, і лікоть із долонею тепер звисав із пащі, а шинельна тканина зникала в ній. Тварина задрижала, намагаючись одночасно доїсти м’ясо й виплюнути неїстівний рукав. Усе це відбувалося прямо перед очима у Федота.

Чи можна описати почуття, які виникають у той час, коли перед твоїм обличчям клацає звірина щелепа, розпалена й страшенно розлючена тварина кидається, догризаючи тіло мерця, а ти намагаєшся відірвати від землі приморожену до трупа гвинтівку? Зігнувши пальці, Шевченко встромив їх у крижаний пласт. Закричав. Загарчав. Заволав диким голосом, немов звір. Залізяка нарешті піддалася, із тріском відірвалася. Ведмідь же якраз упорався з шинеллю й кинувся на Федота. А той розгорнув гвинтівку й встромив штика прямо тварині в око. Шатун завив, шарпонув лапою чужорідне тіло, через що відчув нестерпний біль. Пролунав рик, сповнений убивчого страждання, потім стогін, хрип, сопіння. Ведмідь смикнувся, по шерсті пробігло сильне тремтіння, і він звалився на сидячого перед трупом Федота. Брунатна туша придавила людину. Від падіння гвинтівка зрушилася, розламавши рану. Кров линула на кожух Шевченка. Вищирений писок приземлився біля його обличчя. Гарячі краплі звірячої слини падали на шкіру й тут же загусали огидним, смердючим слизом.

Кілька хвилин Шевченко лежав, придавлений звірячим трупом. До смороду слини додався сморід брудної шерсті ведмедя. Федот дивився в небо. Там паперово-білі рвані хмари прикривали тендітну блакить. Нагорі все застигло, скуте морозом. Хмари стояли над лісом, холодне сонце виблискувало сріблястими променями з туманної товщі. Шевченко нічого не хотів. Він так утомився! Кудись біжить, щось робить. Із чимось бореться. Скільки в нього залишилося сил? А спробуй розібратися. Здавалося, ніби він виснажився, голодував, а тепер ледве повзе по стежці життя. Федот зітхнув.

— Потрібно зібратися, встати та йти. Тільки дім і сім’я в мене залишилися, — із гіркотою пробурмотів він, шукаючи причин для існування.

Він звільнився, виліз з-під туші. Відкинув її. Бог ти мій! Який худий! Ведмідь лежав на снігу, і навіть густе хутро не могло приховати його змарнілої плоті. Поневірявся він по лісі, не знаючи, куди себе пристосувати.