Розділ 8

У житті заступника голови районної ради з ідеологічної роботи Івана Єгоровича Горового було багато слів. Іноді йому здавалося, що він повністю складений із фраз, речень, промов. І лише зрідка посеред звуку його голосу протискалися паузи. Ще рідше, ніж ці паузи траплялись, вони розтягувалися. Подекуди у хвилини. А тоді знову розривалися словами. Щоразу Горовий відтворював звуки, що несли в його уяві надзвичайний сенс. Правда, для багатьох його слухачів народжені ідеологом вирази не здавалися чимось дивовижним. Вони точно вже десь це чули, неодмінно якийсь суворий товариш у шкіряній куртці вже утовкмачував їм щось подібне. Але для Івана Єгоровича це не мало ніякого значення. Якщо є в світі доля, вона прирекла його вірити в прості, заяложені слова. Спеціаліст з ідеологічної роботи свято вірив також у те, що залишилось якихось пару років і людство заживе при комунізмі! Іноді йому здавалося, що цей світ — сон. Усі люди закуняли, поринули в жахливі сновидіння, що катують їх і не дають спокою. Ці кошмари складаються з гонитви за наживою, жадання багатства, прагнення стати вищим за інших. Так! Ми всі маємо бути рівними, але для цього треба створити умови. Партія та її Велика Справа стануть фундаментом для нового існування. Світлого та чистого, мов небеса. Рано чи пізно всі люди прокинуться й зрозуміють, у якому лайні вони жили. Але поки що треба працювати не зупиняючись. Наближати комунізм. Оце — найвища ціль. Заради неї він готовий був покласти життя.

Якщо чесно, треба визнати, що власне життя Горового йшло в досить одноманітний спосіб. Щоранку він прокидався від голосного брязкоту. Його кутова кімната знаходилася наприкінці коридору, якраз біля комунальної кухні. З самого рання в цьому вузькому, мов консервна банка, приміщенні сусіди заходилися смажити, різати, колотити. Приготування їжі у квартирі можна було назвати ритуалом. Причому він не вимагав якихось стійких правил чи то норм. Головне, аби на плиті щось шкварчало, диміло, сичало. До цього неодмінно додавалось скреготіння незадоволених заспаних голосів. Подекуди тональність їхня різко підіймалася, хтось висловлював посеред кухні чергові претензії до ближнього. Після подібних випадів неодмінно здійснювався удар у відповідь, який зазвичай супроводжувався гучним залізним дзвоном посуду, грюкотом кулака, хвилею матюків, що наростала. Усе це накривало мешканців кімнаток гулом та стогоном. Жіночі голоси у вузол зав’язувалися з чоловічими, затягуючись ще міцніше у сварі, а потім зненацька все стихало. Лише виразне шипіння киплячого чайника завжди було чути навіть здалека. Хто його ставив, той чайник? Нікому достеменно невідомо. Може, баба Нюра, що вставала вдосвіта. Вона довго вешталася темним коридором, де світила слабка жовтувата лампочка. Або Микола, що поспішав на завод, над яким височіла самотня труба, схожа на мінарет. Герої цієї п’єси були водночас невідомими й знаменитими. Для гостя, що випадково потрапив у цю квартиру, багато що здалося б сумбурним та хаотичним, але місцеві давно знали й глибоко розуміли тутешні порядки. Кожного ранку одне й те саме — смаження, лайка, шипіння чайника.

Цього дня Іван Єгорович прокинувся з важкою головою. Він лежав на маленькій тахті праворуч від єдиного вікна в кімнатці. Поруч, відвернувшись до стіни, спала дружина. Її темне волосся спадало на білизну, мов плащ. Струнка, худорлява, жінка трошки підігнула ноги в позі ембріона, а маленькою долонькою вхопила подушку за пом’ятий кут. Вона спала, іноді здригаючись і трошки повертаючись. Кілька хвилин Горовий спостерігав за дружиною. Йому вона раптом здалася якоюсь незнайомою розбещеною дівкою, яку він підчепив напідпитку в ріденькому міському парку, засадженому тополями. Начебто він провів із нею ніч, нестримно мацав її сороміцькі частини, а вона викручувалась, голосним зойком визначаючи свою пристрасть. Але нічого такого не відбувалося в Івановому житті ніколи. Його дружина Варвара поверталася додому пізно. Партія бажала, аби її члени віддавали свої життя безкоштовно, заради великого майбутнього, і Варвара кожен свій день присвячувала роботі. З них двох вона перша увійшла в партію, більш ніж десять років назад. Створювала осередки, формувала виконком. Згодом працювала з комсомольцями, ходила по школах. Одного разу на партзборах поруч із нею опинився Іван. Він уважно слухав кожного оратора і навіть робив примітки олівцем у нотатнику. У той день Горовий провів Варвару додому, обговорюючи по дорозі критику Готської програми. Вони йшли вечірнім містом, вогка осінь розкидала скрізь відмерле листя, мов прокламації з літака. Правда, на відміну від паперу листя встигло добряче пожовкнути, деінде тріснути, відкрити хвилясті жилки. Варвара була в легкому синьому пальті, її старенький капелюшок просто та водночас вишукано покривав голову. Вона говорила стисло, іноді куточки тонких блідих вуст підіймались догори в ледь помітній усмішці. Кожне сказане нею слово відтиснулося в пам’яті Івана, як їхні сліди в густому осінньому бруді. Він зрозумів, що ця жінка може бути товаришем на життєвому шляху. Так і сталося. Уже п’ятий рік щоранку він чув сопіння цього товариша, відчував легкий запах, що надходив від неї під час особливих днів…

Гуркіт на кухні не стихав. Шипіння чайника було особливо істеричним, глухий стук по столу підсилював постріли матюків і шаркання ніг. Горовий ліг на спину та потер щоку. Нині важливий день, приїжджають партійці з Харкова, проведуть нараду, а тоді вирушать в інші райони. Треба зустріти їх якомога раніше, а перед тим зібрати людей, роздати завдання. Цілий день він зобов’язаний ходити з ними, пояснювати, доповідати. Оце «зобов’язаний» намагалося вповзти в його свідомість, підвести на ноги. Але вперше за багато років Іван не поспішав. Він прислухався до того, що відбувалося на кухні, зрідка переводячи увагу на дружину. Галас не вщухав, а в голові роєм кружляли дивні думки. Зненацька йому закортіло, аби вона обернулася до нього, доторкнулася до його чоловічого органу, попестила його, мов дворова дівка. Щоб це відбулося просто зараз, цієї ж миті! Горовий опустив руку, погладив жіночий зад, злегка стискаючи його м’якість.

— А-а-а, — сонно протягнула його дружина. Тоді замовкла й ще більше скрутилась. Іван задихав, знизу все зарухалося, він відчув, як плоть напружилася, розтягнула труси. Чоловік ще раз опустив долоню на м’які частини дружини.

— Що сталося? Товариші вже прибули? — Вона підвела голову, розчухране зі сну волосся закривало обличчя.

— Хто? Ні, — протягнув Іван та, засоромившись, підвів руку. Кілька митей він роздивлявся Варвару. Та лягла на подушку, пробурмотівши, що вже зараз устає. Потім трошки підвелась і з подивом глянула на чоловіка.

Цілий день Горовий думав про те, що відбулося вранці. Партійні товариші вимагали звітів, зустрічалися з міськими активістами, роз’яснювали політику партії, закликали до відповідальності. Знімали, назначали, лишали. Усе це крутилося навколо Івана, мов кадри німого фільму. Він підтакував, наполягав, погрожував. Але йому здавалося, що насправді він стоїть десь поруч, іззовні тіла. Ось він кружляє в повітрі, наче сніг, летить на потоках вітру. «Напевно, старію», — подумав Горовий і навіть хитнув головою, аби відігнати недоречні думки. Дівка, гола дупа, груди випинають… — усе це обдавало його струмом та збивало з ніг. Він упіймав на собі осудливий погляд старшого товариша, мовляв, що ж це ви, Іване Єгоровичу, у хмарах літаєте? Насупився та прийшов до тями.

Надвечір він увійшов до під’їзду. Темрява поверхів вилась подібно до кишківника. Здавалося, що всі мешканці будинку — паразити в цегляному тілі. Вони повзають, натикаються одне на одного, труться. Ладні знищити будь-кого на своєму шляху. Але от халепа: усіх вони знищити не можуть, через те змушені жити серед таких самих повзучих потвор. Горовий чітко усвідомлював одне: паразити не здатні навести лад власноруч. Дай їм волю, то вони зразу вчепляться в найближчого, згодом — у наступного і так далі. Ними треба керувати. І нема у світі нічого розумнішого, ніж партія. Саме зараз необхідно, аби цих паразитів хтось скеровував, надавав їм вказівки, пояснював, як жити. Що й говорити, навіть у самій Партії є слабкодухі, що не розуміють глибокого змісту нового порядку. Так, треба принести жертви, адже жертва визначає цінність. Заплативши зараз, ми повернемо років через п’ять-десять із відсотками. Нехай когось і втратимо, але головне, що замість збіговиська паразитів постане чиста та справедлива спільнота. Із такими думками він наближався до облізлих дерев’яних дверей. Йому менш за все на світі хотілося заходити всередину. Ідеолог уявив гуркіт на кухні, жінку-товариша й виконання подружніх обов’язків обличчям до обличчя. При кожному зляганні Іван дивився в суворе обличчя Варвари, на якому не рухався жоден мускул. Навіть коли він закінчував, дружина лише з зацікавленням дивилася на нього, поклавши руки на ліжко. «Усе це тимчасово. Та й ніхто не досконалий. І я теж, а що вже Варвара. Адже ми на війні. Це класова битва. А потім і люди стануть іншими, і нам можна буде поводитись інакше», — думав він.

Та наразі йому не хотілось заходити у квартиру. Він добряче постояв на порозі перед тим, як наважився його переступити. У коридорі, як завжди, панувала напівтемрява. Горовий обережно пересував ногами, намагаючись акуратно обійти валянки, чоботи, калоші, стілець, деревинки, залізяки та інший мотлох. Іван прямував до своїх дверей, бажаючи якомога швидше подолати цей вузький шматок простору. Не дай Боже хтось висунеться. Менш за все він зараз бажав розмовляти з сусідами, відчувати їхній запах, дух їхніх кімнат. Тому він так поспішав тепер до своїх дверей, нарешті обережно вставив ключ і один раз його провернув, відчинивши й потрапивши в ще одну чарунку кам’яного тіла.

Варвара сиділа за столом. Світ від лампи падав на великий зошит, сторінки в якому було вкрито дрібним, мелодійним письмом. Вона розвернулась у бік чоловіка і злегка посміхнулась.

— Ну, як там товариші? Задоволені?

— Я б не сказав. Петренко знов завалив норматив по району, а Болотов узагалі не приїхав звітувати, просив передати, що розбирається з куркулями на селі.

— Ну, так. Ти голодний? Посмажити яєчню?

— Можна. Хочеться пожерти й спати. Утомився я щось.

Варвара відклала олівець, зашурхотіла довгою спідницею. Вона пішла на кухню, а Іван дивився їй услід. Субтильна дружина була мало схожа на апетитну дівчину, яку він уявляв собі зранку. Тому він трохи скривився, але вирішив ніяк не викривати себе. Та й який сенс зізнаватися, усе одно вона не зрозуміє. Скаже, що ти, Іване, видно, вирішив зрадити Велику Справу. А він не буде знати, що їй відповісти, адже віру Іван не втратив, хіба що просто трошки нездоровий… Завтра все владнається. Двері відчинилися, і до кімнати ввійшла жінка, несучи на тарілці неоднорідну яєчню, що переливалася від білого до жовтогарячого. Чомусь стало задушливо, засмерділо чимось схожим на триденні шкарпетки.

Цієї ночі в коридорі застукали важкі чоботи. Тяжко опускаючись на підлогу, чоботи поширювали схожі на удари молота звуки. За кілька секунд вони припинилися, і відразу пролунав легкий стук у сусідні двері. Ті зарипіли, відчинилися. Чоботи увійшли всередину і на кілька хвилин все затихло. Іван лежав на тахті і, оскільки через цей галас він прокинувся, прислуховувався до того, що відбувалось у коридорі. А там розпливлася тиша. Ніхто нічого не казав. Горовий уже хотів розбудити дружину, але та так затишно згорнулася в клубочок… Він підвівся, натягнув штани, прошоргав до виходу, обережно просунувся у відчинені двері й опинився в напівтемряві. Золотисте коло від слабкого світла лампи висіло під стелею. Речі чорніли, сіріли, переливалися від синього до смоляного. Очі звикли до імли. Іван обернувся і вже хотів повернутися до кімнати, як тут сусідні двері розчахнулися. Яскраве світло вилилося в коридор міцною хвилею, обдавши речі жовтими бризками. Миттєво в цій хвилі опинився офіцер у тьмяному кітелі та кашкеті з червоним ободом. Мав овальне, вигодуване обличчя, насуплений погляд, папку в руці.

— Ти хто? — одразу звернувся він до Івана.

— Я? — чомусь здивувався той. — Жилець.