Розділ 16

Темрява. Окіл ніби вимазано в сажу. Трохи сірого відтінку з боків, у ярах, на схилах. Там сірість світліла в галявинах над дорогою, а потім різко ущільнювалася до чорних, смолистих обрисів. Там повинні були рости дерева та кущі. А може, то стіна або будинок? Спробуй розберися. Тільки неясні смуги рейок ідуть і йдуть вдалину. Федот утік. Минуло півгодини, а він уже ледве пересував ноги. Кроки плуталися. Утома накрила його. Хотілося пити. Він зачерпнув у жменю снігу й кинув до рота. М’яка маса вмить розтанула і принесла прохолоду. Але ненадовго.

— Як же тепер бути? Що мені робити? — задихаючись, сказав сам собі Федот.

Він зробив ще кілька кроків і впав на шпали. Сил більше не залишилося. Попереду — темінь, позаду — темінь. Небо затягнуло остаточно, накрило щільно й безпросвітно. Яка похмура ніч! Хочеться вити. Як же все набридло! Шевченко сидів на промерзлій землі й не міг зрушити з місця. Якийсь позамежний відчай раптом наповнив його душу. Марнота захопила думки. Тіло жадало тільки одного — спокою.

— Треба йти. Треба! Треба! — сам себе благав він.

Шевченко ледве підвівся і рушив доганяти поїзд. Але куди там його наздоженеш! Це усвідомлення дедалі сильніше вимальовувалося в його голові, яка обважніла, захворіла, затуманилася. Федот брів уже набагато повільніше. Ступаючи по шпалах, продавлюючи валянками часом просто незайманий сніг, Шевченко дедалі чіткіше усвідомлював, що втратив нагоду наздогнати потяг. А значить, остання надія зникла — сім’ю завезуть невідомо куди, а він — швидкий, як каторжник, буде змушений поневірятися по країні. Ховатися в темних закутках, аби вижити. А навіщо, питається? Що таке ще може утримати його на кульці Землі, яке тяжіння? Де ця сила, яка може змусити його розплющувати очі щоранку?

— Краще смерть, ніж порожнеча, — пробуркотів Федот.

На душі було гидко. Усе заплуталося. Світ занурився в пітьму.

— А-а-а, чорт забирай! Піду втоплюся! — вирішив Шевченко, і йому відразу полегшало.

Самогубство, на диво, може зробити прозорішим недовге життя, що залишилося. Чи не тому люди іноді свідомо закінчують його на дні ставка або виснуть на мотузці? Адже так буття, хоч і наприкінці, стає зрозумілішим? Можливо. Але чи не в цьому і помилка тих, які себе гублять? Вони ж бо плутають вихід із безвихіддю. Хіба зрозумілість останніх хвилин життя дає зрозумілість смерті? У жодному разі. Небуття стає ще більш жахливим, чужим, темним. Намагаючись піти від жаху існування, людина сама підсилює жах неіснування. Чи думав так Федот? І думав, і ні. Неясно, якимось внутрішнім відчуттям та християнським віруванням, що залишилося в ньому, боявся він умирати ось так. Але радянська реальність майже повністю затирала це почуття. Якщо таке пекло за життя, хіба зможе налякати пекло після смерті?

— Та пішло воно все!.. — крикнув Федот і відразу ж затнувся. Далеко попереду побачив червону крапку. Там, у насичено-сизих чагарниках, серед високих дерев, що ростуть біля шляхів, серед кістлявих кущів, блимало полум’я. Ледь помітний вогник, оточений щільною завісою темряви. На якусь секунду він пропадав, блимав, наче хтось стуляв яскраве жовтогаряче око. А після — червонувато-руда зіниця знову дивилася кудись удалину, втупившись у темряву.

— Там люди! — радісно закричав Федот і посунув із високого насипу залізничних колій униз — у яр, а там далі — у лісову гущавину. Йому раптово стало не страшно, незважаючи на те, з ким він міг зустрітися. Розбійники й бандити, жебраки та безхатьки? Такі ж, як він тепер! Ах, Боже ти мій, хіба має значення, що там за люди, коли біжиш сам посеред німого простору? Шевченко буквально мчав до кошлатих відсвітів багаття. Ще трохи, і стали помітними кілька фігур біля полум’я. Вони його не бачили, бо світло завжди осяває темряву, але не дає подивитися в глибину цієї темряви. Тому нічні мандрівники не бачили Федота, який до них наближався. Троє чоловіків про щось голосно балакали, підкидаючи дрова до багаття, яке весело споживало дерев’яну плоть, викидаючи від задоволення крапельки іскор. Один із присутніх постукував сокирою по розламаній гілці, а двоє інших простягали долоні до полум’я.

Шевченко підійшов зовсім близько й сховався за широким дубом — так, що можна було почути їхню розмову. Тим більше, незнайомці нікого не боялися — говорили голосно й виразно.

— Є, Назаре, інший вихід? — звертався до свого товариша один із тих, що сиділи біля багаття. На ньому була стара, бувала шуба, яка здулася й втратила конкретний колір вовни. З чого цю шубу було зшито — Бог його знає. Може, плями на ній — це кров? А може, бруд чи фарба, спробуй розберися. Похмурі тіні бігали по витягнутому обличчю господаря шуби, він невдоволено кривився, немов покуштував чогось кислого. Другий був маленьким, миршавим чоловічком. Живий, жвавий, він постійно підкидав дрова, щось поправляв у густині вогню, облаштовував і знову поправляв.

— Вихід, Степане, завжди знайдеться, але буває глухий кут, — багатозначно відповів Назар.

— Так і я про те ж. Ось посудіть, зараз ми рипнемося, заваривши кашу, а хто відповідати буде? — продовжив роздуми Степан.

— Це так, та не так, — знову багатозначно зауважив Назар.

— Отож, — несподівано підтвердив Степан, немов зрозумів, у чому справа.

Шевченко визирав з-за свого дерева, але не наважувався підійти. Усі ці розлогі промови викликали в ньому хвилю підозри. Та й не дивно — давно вже опівночі, троє чоловіків палять багаття й базікають про те, що відразу й не зрозумієш. Тому Федот вирішив ще почекати. Тут володар шуби без слів відокремився від затишного місця біля полум’я й попрямував у бік селянина-втікача. Роблячи впевнені кроки, Степан ступив у темряву й підійшов до дуба. Потім пильно подивився, підозріло шморгнув носом, кашлянув і зашарудів своєю шубою. Серце у Федота застигло, наче заледеніло. Він сперся на стовбур дерева й боявся поворухнутися. Колишня сміливість випарувалася. Що в них на думці? Люди тепер чорні, нечисті. Здатні на багато зла; жорстокість нині нечувана досі. Що він там робить? Тут пролунав характерний звук, який свідчив про те, що мужик справляє малу нужду. Степан забурчав, засовався. Федоту навіть здалося, що він заспівав — якусь недоладну мелодію. Але таку знайому, душевну… Раптом Федот згадав, що такий самий мотивчик наспівував батько, коли косив віку на корм худобі. Так це ж селянин! Шевченко прислухався — чолов’яга зробив свою справу й прошурхотів до вогнища. Розмова знову продовжилася. Селяни про щось сперечалися, підвищували й знижували голоси. Мовчун нарубав ще дров, сів біля полум’я. У цей момент із туману вийшов Федот, ступаючи повільно й підвівши руки. Від несподіванки Степан роззявив рота, а Назар, здавалося, трохи зігнувся й зробився ще меншим, ніж був насправді. І тільки мовчун моментально встав і виставив сокиру.

— Хлопці, спокійно. Я свій! — сказав голосно Федот.