Розділ 15

— Давай сюди, наберу окропу, — сказав боєць.

Федот, що слідував за молодим, подав флягу й глечик. Солдат відійшов у куток, де на печі стояв великий залізний чан, і став набирати воду. Шевченко озирнувся. Червоноармійці забігали сюди погрітися, випити чогось гарячого, попліткувати й далі на пост — зима нині жорстока, норовиста. Завірюха та заметіль, а куркулів усе везуть і везуть. Ешелон за ешелоном.

Двоє червоноармійців сиділо з залізними кружками — посьорбували слабенький чай. Тут один із них підвів голову та уважно подивився на Федота.

— Ти диви. Так це ж Вітька Кучерявий! — якось радісно закричав він.

— Який Вітька? — очманіло запитав Шевченко.

Солдат схопився, опинився біля нього.

— А ну зніми шапку! — наказав він.

— Це ще навіщо? — спробував сказати Федот.

— Я сказав, зніми! — наполягав солдат.

Шевченко неохоче стягнув свою добротну шапку й машинально поправив темне кучеряве волосся.

— Ось ті наті! Я ж сказав, Вітька Кучерявий! — радісно вигукнув боєць.

Тут підійшов червоноармієць-землероб, простягнув Федоту воду.

— Який це Вітька? — запитав молодий боєць.

— Як який? Так місцевий злодюжка, пограбував нещодавно самого голову міськвиконкому. Галасу було, виття з усіх боків. Шукали-шукали, але не знайшли, — відрапортував обвинувач.

— Що це ще за Вітька? Ніякий я не Вітька, я Федот, — злякано заговорив Шевченко.

— Поговори мені тут ще! Ця скотина ховається вже рік по усіх закутках!

— Я не той! Не той я! Не Вітька!

— Так ми тобі й повірили!

— Чесне слово!

— Ага, чесний ти наш.