Розділ 15

Солдат наступав на нього, а потім раптово повернувся, щоб підняти трьохлінійку, приставлену до стіни. Шевченко зрозумів — справи зовсім кепські. Зараз його заарештують, і тоді він ніколи не побачить ані Сашки, ані дітей, ані брата. Недовго думаючи, він голосно видихнув, жбурнув глечик собі під ноги. Той із тріском розлетілися на брунатні частини, вода вихлюпнулася, покрила всіх мокрими плямами. Тієї ж миті Шевченко повернувся й вискочив із кімнатки, грюкнув дверима та подався до залізничних колій. Яке ж було його здивування, коли поїзду не виявилося на призначеному місці! Порожньо, наче його й не було тут ніколи. З каптерки висипалися червоноармійці. Почувся галас, матюки, прокльони. Рухомий раптовими криками, Федот вискочив на колію й побіг у темряву. Позаду нього пролунав постріл. Куля з гуркотом ударилася об залізо іржавої рейки. Ще одна лягла зовсім далеко. Шевченко затиснув в одній руці заповітну флягу, а другою притримував хутряну шапку. Він незграбно, високо піднімав ноги, перестрибуючи через шпали, і мчав все далі в нічну темряву, зливаючись із чорнотою залізничного полотна.

Крики ще лунали позаду. Глухий постріл. Дзвін. Федот спотикнувся, упав і майже миттєво підхопився. Фляга випала, покотилася невідомо куди. Він знову гепнувся на землю, нишпорячи руками. Навколо лише палюча поверхня рейок та завмерлі шпали з багатоденною памороззю. Де ж? Де ж? Мужик хотів закричати, але вчасно затнувся — наздоженуть і розстріляють на місці. Не можна! Не можна! Нарешті руки намацали крижану шкоринку алюмінієвої посудини. Шевченко одразу схопився й кинувся далі. Він задихався, піт стікав по обличчю. Пара піднімалася з-за коміра. Дихання перехопило. Федот хрипко й лячно закашляв. Вдих-видих. Вдих-видих. Інакше — розстріл. Упасти б і перепочити. Але не можна! Не можна! Загнаний селянин плакав і біг, і біг в імлисті, чорнильні сутінки, навіть не знаючи напевно, чи в цьому напрямку поїхав довгий поїзд, який відвозив у морозяну далину його перелякану родину.