Розділ 10

Гриць визирнув у вікно. Під таким кутом можна було роздивитися лише правий край сходів, але й цього наразі вистачило. Притулившись до скла, він побачив валянок, а трохи далі — ногу лежачого.

— Убили! — повідомив він.

Селяни загаласували, приголомшені новиною.

— Треба тікати. Якщо вийти через двір, там можна в ліс, — сказав Нестор.

— Ні, вони одразу скумекають. Треба їх відволікти, — заперечив Гриць.

— Твоя правда, — пролунав знову чийсь суворий голос.

— Якщо тягнути, то всі можемо померти, — наполягав Нестор.

— Треба… А, Бог із ним! Несторе, веди всіх через двір, а я тут посиджу, час потягну, — відповів Гриша.

— І я з тобою, — промовив той самий суворий голос.

Уперед вийшов щуплявий чоловік у подертому кожусі та драних валянках. На його худому обличчі росла ріденька борідка, над якою виднівся м’ясистий ніс, а вище — сірі очі. Волосся стирчало в усі боки, як у домовика.

— Гаразд, значить, будемо вдвох, — погодився Григорій.

Нестор подивився уважно, хитнув головою.

— Ох, хлопці, доля в нас така, худа, як пес.

Після цього він заквапився, почав підганяти інших по коридору й далі — ліворуч та потім прямо, де був вихід на двір. За панських часів тут утримували худобу; у садках — свиней, у стійлах — корів. А трошки далі стояло кілька покривлених хат прислуги. Нестор подумав, що йти до них немає сенсу: напевно червоноармійці там уже близько.

— Сюди, ліворуч, — махнув він рукою та попрямував до паркану. Там було видно дірку десь у метр завширшки. Багато років тому її проламав сам Нестор — тоді пан утік з села, а всі кинулися розбирати його майно. Але тягати через будинок було незручно. От він і розбив кам’яну кладку, але так, що було не дуже й помітно — густі кущі приховували дірку. І навіть тепер тонке зимове гілля справлялося, приховуючи отвір.

Він пропхався крізь рослини, підняв гілля й показав: проходьте! Чоловіки потягнулись в прохід, і тут пролунав постріл. Згодом другий.

— Мерщій, мерщій, — командував Нестор.

Він останнім прослизнув у дірку й опинився на вузькій вуличці. Тоді перебрався ще через один паркан, пробіг у бік покинутої оселі й помчав до лісу.

Нестор біг. Дихання швидко збилося. Ноги провалювались у глибокий сніг. Шапка весь час намагалася сповзти на очі. Він дістав із кишені рукавиці, натягнув їх і поліз на пагорб. Село лишилося позаду.