Розділ 5

— А як мені треба було вчинити? Вона вчепилася в мене, тримає й волає. Одне слово — баба! — розповідав Федот своєму співкамерникові про те, що відбулося з ним сьогодні.

— Воно-то так. Але ти маєш сам думати. Нічого б не трапилось, ну що б вони, розстріляли б тебе? — Нестор примружився й подивився на сусіда.

— Ех, а ти хіба не чув, що в сусідньому селі прямо на ґанку й кінчили? Не пригадую, як його звали: чи то Юрко, чи то Микола…

— То люди дарма теревенять. Неможливо це.

— Ага, от ти вважаєш, так задурно нас сюди кинули?

— Це звичайне самодурство. Голова злий, як той пес, зірвався. А тебе просто провчити вирішили.

— Ох, не вірю я в це, Несторе. Брат каже, далі буде гірко.

— Ну, не знаю. Можливо, перебісяться.

Два приятелі сиділи в повній темряві. Примарний жмутик місячного сяйва пролізав крізь віконце, протікав липкуватим ріденьким потоком у вузьке приміщення. Стояла глибока морозна ніч.

— Зимно тут! Так повиздихаємо, — промовив Федот.

Під час неочікуваного й небажаного виходу з дому він устиг накинути легку тужурку, тому тепер увесь час тер замерзлі долоні, намагаючись зігрітися.

— Зараз я надихаю, не переймайся, — упевнено пробуркотів Нестор і, як здавалося в темряві, по-дитячому й просто усміхнувсь.

— Ага, на тебе вся ж надія, — підхопив Федот.

Нестор задоволено закрякав, завовтузився, зашурхотів.

— Що ти там, хід риєш, утекти надумав? — поцікавився Шевченко.

— Та що, незручно, спину тягне, у дупу піддуває, — поскаржився Нестор.

— Ну, ти взагалі, старий. Розжер сраку, навіть у «холодну» не влазиш.

— Та яка там срака… Дупка, така маленька, як кулачок.

— З тобою в тюрмі нормально не посидиш, ти будь-яку біду на сміх перевернеш, сусіде.