Розділ 15

— Та я на очі не бачив жодного буржуя! Як же мені йому продатися? — намагався перевести в жарт Шевченко.

— Знаємо ми вас, гадів! — відрізав боєць.

— Гад не рогат, — знов пробував посміхнутися Федот. — Я нічого поганого не робив, тіко сіяв і косив. Осьо дивись, які руки.

Шевченко простягнув свої мозолясті, грубі долоні, у які в’ївся бруд.

— Легше там! Сиди й не висовуйся, — відреагував червоноармієць.

— Сім’я вся тут, хіба я їх залишу? Товаришу, допоможи нам, а? — благав Шевченко.

Чолов’яга з бабою все ще вовтузилися. Скидали якісь ганчірки, мішки, садили дітей.

— Петровичу! Петровичу! — раптом із платформи нестямно заволав хрипкий чоловічий голос.

Вусатий боєць, який і виявився цим самим Петровичем, озирнувся, вилаявся й побіг до того, хто кликав його. Біля вагона залишилися стояти двоє молодих червоноармійців, які допомагали чоловікові забратися у вагон.

— Хлопці, помилуйте нас. Донечка води просить, дайте хоча б снігу набрати. Або он — у каптьорці окропу. У мене жінка, брат поранений та двоє діточок. Помремо, засохнемо, — почав благати Федот.

Один із солдатів байдуже подивився на нього, хотів уже зачинити двері, але інший, чорненький із прищавим обличчям, зупинив його:

— Я сходжу з ним. Швидко все зробимо, — сказав він.

Другий хотів було заперечити, але потім байдуже знизав плечима, мовляв, раз ти такий добрий, то бери всю відповідальність на себе.

— Давай, дядьку. Тільки швидко, — махнув він Федоту.

Той на радощах мало не випав із вагону. Крикнув Сашці, та принесла стару флягу й невеликий глечик. Стрибнув і пішов швидким кроком за червоноармійцем.

— А що, дядьку, велике в тебе було господарство? — запитав боєць на ходу.

— Ой, велике, синку. Кінець поля інколи не видно, — розповів коротко Федот.

— А мене тато, коли я був малим, брав на ріллю. Земля чорна, розкрилася, уся в борознах. Такий запах стояв! Ах, як згадаю, не можу заспокоїтися, — несподівано сказав молодий солдат.

Шевченко здивувався одкровенню червоноармійця. Звідки він? Мабуть, із села, що так із пристрастю говорить про оранку.

— А ти… — хотів був уже запитати Федот, але солдат підійшов до невеличкої будівлі з яскравими жовтуватими вікнами й постукав. Правда, він тут же штовхнув ногою двері, і вони опинилися в низькій хатинці, де сиділи червоноармійці, залізничні робітники, якась бабуся поралася біля печі-буржуйки, готувала їжу. У ніс вдарив сморід онуч, сильний аромат махорки й настояного поту. Усе це приправлялося приємним запахом картоплі, яка наразі варилася.