Розділ 15

— Як це? — дивувався Шевченко.

— А так! Людина кожного разу думає, що ось зараз усе зміниться. Та тіко воно зміниться, лише як людина змінить себе, — загнув старий.

— А ти закрутив, діду. Так що, уже й помріяти не можна? — спробував продовжити розмову Федот.

— Ех, синку, усі негаразди від мрій. Вони примушують людину заплющувати очі на те, що вона справді бачить, а звідси все лихо, — докладно зауважив старий.

Федот хотів посперечатися з ним, довести, що, тільки маючи бажання вирватися з замкнутого кола, можна перестати крутитися на одному колесі, але тут молодшенька Зоя запхинькала. Сашка прокинулася, запереймалася, спробувала заспокоїти доньку. Але та плакала, стогнала. Шевченко подивився на діда, кивнув головою, мовляв, ще договоримо, і почав пробиратися до своїх, минаючи тіла селян, що спали. Він дістався до свого кутка. Дружина гладила доньку по голівці, поправивши їй пухову хустку, що прикривала лоба.

— Що з нею? — спитав Федот.

— Не знаю, — схвильовано відповіла Сашка, тримаючи доньку за руку. Прокинулася Ліда, почав крутитися Петро.

— Пити, пити, — простягнула дитячим голоском Зоя.

— Дай їй попити, — сказав дружині Федот.

— Нема, ось не встигла я набрати. Солдатська фляга й глечик, але то все випили, — виправдовувалася Сашка.

— Пити, — знову пробурмотіла Зоя.

Федот глянув на неї, потім на Сашку. Та винувато опустила очі. Вона завжди намагалася догодити чоловікові. Буває, сперечається з ним, але всередині — покірна. Жіночу покірність можна порівняти з диханням: воно є, відбувається, але його часом не помічаєш. Так і Федот гиркав на дружину, лаяв її, указував, але вона, жінка, була відданою йому, з’єдналася з ним тілом і душею. Лагідність — це прояв сили, а не безсилля. Сашка приготувалася до того, що зараз чоловік почне її лаяти на чому світ стоїть: що вона не зауважила, не дбає про дітей, але раптом сталося неймовірне. Федот глянув на Олександру, нахилився й поцілував дружину в чоло. Таке траплялося всього пару раз у житті. У чоловіків ніжність не дуже різноманітна, але зараз Федот із такою м’якістю й теплотою доторкнувся до її шкіри, що Сашці захотілося теж заридати слідом за дочкою.

— Я вас образити не дам. Ви все, що в мене є. Зараз поміркую, — сказав він і пішов по вагону.

Тут поїзд різко зупинився, сіпнувся, завмер. Це була невідома нічна станція. Добре освітлена платформа. Снігові замети сусідили з почищеною стежкою. По ній вешталися солдати, якісь чоловіки, баби. Мабуть, підсаджували ще вигнанців. Шевченко притиснувся до дверної щілини. Подекуди серед снігів видно було бетонну плоть сірої естакади. Легкий вітер розносив дрібний порошок сніжного пилу.

Тут із залізним вереском двері розкрилася, хвиля світла обдала жовтими бризками усіх, хто лежав. Селяни заворушилися. Унизу стояло четверо осіб — пухкенька баба з трьома пакунками, низенький чоловік у кожусі та двоє діточок — хлопчиків років із п’ять-сім.

Їх підганяло троє червоноармійців. Чолов’яга допоміг бабі забратися до вагону, підштовхуючи її під товстий зад, а потім почав передавати їй нехитре майно, яке вона акуратно розкладала по підлозі. Федот висунув голову.

— Товаришу, товаришу, води не знайдеться у вас? Нам би окропу — донька просить, — заблагав він.

— Не годиться. Ти ворог народу, — несподівано грубо відрізав найстарший вусатий боєць.

— Та який я ворог, товаришу? Усе життя пахав, як та кобила, світу білого не бачив, — відповів Федот.

— Поговори мені, ворог. Знаю я вас, продався буржуям! — продовжив вусатий.