Розділ 13

Увечері Горовий явився в колишній куркульський маєток. Цілий день він вештався селом: шукав по дворах, по хатах, по сараях, по коморах — і нічого! Набрав зерна як кіт наплакав, не виконав навіть десятої частини норми. Злість переповнювала його, але і кричати вже не було бажання. Усі його крики зводилися до погроз розстрілу, виключення з партії й повного забуття. Заможні селяни не бажали віддавати своє добро, опиралися щосили.

Іван Єгорович зайшов у коридор, постукав чоботом об чобіт — обтрусив сніг із взуття. У приміщенні, як зазвичай, було темно, хоч око вибий. Хвилинку він постояв, тихо лаючись собі під ніс, поки в повній темряві не почали проступати спочатку невиразні контури, а потім і деталі інтер’єру. Ось хазяйська тумба. Далі — дошки, пофарбовані в бордовий колір: хтось розбив меблі, та не спромігся витягти уламки, кинув тут. Так і залишилася купа безпорадних деревинок. Ось видно лахміття, старі ганчірки, шматки одягу. Усе свідчило про те, що будинок напівпокинутий, а живуть у ньому — так, тимчасові. Саме вони довели будинок до розрухи, ухоркали його своїми корисливими помислами, мерзенними бажаннями, непомірною жадібністю. Розтягли, зруйнували, розікрали! Сморід і хаос. Для них, тимчасових, цей дім нічого не значив; будівля без душі. Не те колишній куркуль: он дивись, як про хату піклувався! У світлий час досі можна розгледіти залишки насиченої бежевої фарби на фасаді: облізлі тонкі шари деінде протерлися, згорнулися в трубочку, оголивши дерев’яну плоть будинку. Мабуть, кожен божий день ходив та поправляв; ось продірявилася огорожа, а тут він збирається поставити велику комору, а там — стійло для десятка породистих рисаків. Усе це господарство було його, от і жалів свою хату, як мале дитя. Тепер — тільки огида й запустіння.

Горовий зітхнув. Не так усе має бути. Місто-сонце. Місто-рай. Кожен працює на своєму місці, віддається повністю партії, будь-яку крихту несе державі, яка і є дім. Для всіх нас. І немає чужинців або ледарів — тільки в загальному русі можна знайти спокій.

— Колись і цей будинок буде блищати, — прошепотів ідеолог і рушив у напівтемряву. У кінці коридору традиційно виднілася світлова пляма. У залі тихо перемовлялися, дзвенів посуд, стукали, відчиняючись, двері.

Коли Горовий опинився в приміщенні, усі замовкли. У кімнатці сиділа Василина, її довготелесий і худий чоловік, незнайомий дядько й струнка дівчина з довгою чорною косою. Одягнена дівчина була в цнотливу закриту сукню. Її жваві, навіть пустотливі очі кинулися на нього, легка посмішка пом’якшила вуста.

— Вітаю, Іване Єгоричу. Чули про вас, чули, — сказала вона.

— Я… так, так, здрастуйте, — нескладно пробурмотів Горовий.

— Мене звати Катря. Катерина Іванівна. Я вчителька місцевої школи, — вона простягла Івану м’яку рожеву долоньку.

— Дуже-дуже приємно, — він стиснув її долоню й подивився в очі. Ті вже не бігали спритно, а втупились у його лице. Раптом від цього погляду Горовому стало ніяково. Не те щоб він соромився або переймався, швидше так сильно втомився, що йому менш за все хотілося стикатися з ким-небудь. Усередині — порожньо, як у діжці. Слова — зайві.

— Не хочете присісти? — запитала Катря.

— Е… Ну… Мабуть, — відповів, вагаючись, Іван Єгорич.

Він сів у потерте старе крісло. Повернулася Василина, несучи куркульську золотисту тацю. Вона поставила її на столик — на таці лежало три великі картоплини, один шматок сала й окраєць хліба.

«Негусто», — подумав Горовий. Цей натюрморт викликав у нього якийсь жаль — гарна таріль іскрилася золотисто-лимонним кольором, демонструючи майстерне гравірування, витончені лінії. І тут — груба, убога їжа.

— Ви надовго до нас? — Катря не вгамовувалася.

— На скільки треба, — грубувато сказав Горовий.

— Товариш приїхав на тиждень, — утрутилася Василина.

— Дуже цікаво, а коли все ж таки ми побудуємо комунізм? — переключилася Катря на іншу тему.

— Швидше, ніж усім здається, — похмуро пробуркав Іван.

— Хочеться, щоб усе змінилося, — мрійливо протягнула Катря.