Розділ восьмий Голова обертом

Голова обертом

Без розмови з Гірняком справа не зрушиться.

Ця зустріч входила в найближчі Климові плани, які довелося відсунути на ті кілька годин, що витратив на візит ввічливості. Щодо Шацького, то Кошовий від самого початку не мав наміру залучати його. Певною мірою той мав рацію: гра, яка починалася, була небезпечною, і не було гарантій, що одного разу снайпер не візьме на мушку самого Клима. Однак Шацький — надійний, перевірений, додаткова пара ніг, рук, очей, а головне — вух. До того ж нічого такого, з чим дантист не міг упоратися, Кошовий не збирався йому доручати. Поставивши задачу, зайнявся менш вдячною справою — пошуками Романа Гірняка.

Та знайти його у Львові непросто.

Редакція «Українського слова», де той мав би бути, виявилася зачиненою: на газету наклали штраф за черговий занадто радикальний допис. Тираж не вилучили, бо примірники вже розійшлися. Та удар по фінансах зробив неможливим підготовку нового числа, і зараз справа залагоджувалася. Єдине, що вдалося з’ясувати точно: автор того скандального допису — не хто інший, як Гірняк. Чомусь Кошового це не здивувало.

Де здибати кореспондента, до пуття не знав ніхто з опитаних Климом його колег, котрі засідали в найближчій від редакції кав’ярні й обурювалися діями австрійської влади. Прикинувши подумки маршрут, Кошовий обійшов усі заклади, де в цей час можна було зустріти українців. Успіхом похід не увінчався, та при цьому Клим виявив цікаву річ: Гірняк переважно уникав подібних зібрань, тримався осібно, і, хоч прізвище та публікації знали всі опитані, не кожен міг згадати, який той пан із себе. Хоч оригінальна форма носа найперше кидалася в очі разом із вусами.

Нічого конкретного не з’ясувавши, Клим подався до себе в контору на Шевську. Хоч приміщення давно не слугувало нотаріальною конторою, успадкованою від Стефана Штефка, очільника маленької компанії «Штефко і партнери», Кошовий з огляду на теперішню діяльність перетворив її у щось на зразок свого штабу. Чи, точніше, громадської приймальні. Заходив туди щодня, бо на Шевську йому доставляли пошту, якої набиралося багатенько. Крім того, за обопільною домовленістю в контору приходили колеги, якщо виникала потреба зустрітися й обговорити поточні справи. Про таке домовлялися заздалегідь, але траплялися й термінові зустрічі. Вони виникали зазвичай без попередження, спонтанно, стихійно й збирали зацікавлених або в дружніх редакціях, або частіше — в певних кав’ярнях чи рестораціях.

Побачивши на протилежному боці Романа Гірняка, він знову не здивувався.

— Ніби так і треба, — мовив, потиснувши простягнуту руку. — Дали свою картку, але не сказали, що мені доведеться бігати хортом, шукаючи вас.

— Вам досить було вступити до нашого приміщення.

— Не застав вас там.

— Але ми розминулися. Мене справді складно знайти в якомусь постійному місці. Специфіка така, ніде не протираю штани довго. Вовка, знаєте, ноги годують. Я ж вільна людина.

— Не сумніваюсь.

— Поки ви бігали, як кажете, хортом, я нудьгую тут, під дверима.

— Але ж ви знаєте, де моя контора. Картки я вам, здається, не давав.

Гірняк гмикнув і подивився на Клима, мов учитель на школяра, хоч за віком вони не надто різнилися.

— Пане Кошовий, я знаю вашу хатню адресу. А вона навряд значиться на картці. Це, — він показав кивком, — не менш відоме місце у Львові, ніж ратуша чи приміщення Галицького сейму.

— Добре, хоч із Бригідками не порівняли, — жарт вийшов похмурим. — Гаразд. Коли вже знайшлися, треба поговорити.

— Та я зрозумів.