Розділ восьмий Голова обертом

— Відразу бачу далеку від війська людину, пане Кошовий. Хоч сам донедавна був цивільним, інспектором чернівецької залізниці.

— Недавно?

— Два роки тому. Знаєте, як двадцять, — тепер говорив трохи спокійніше. — Не повірите, часто бував у Петербурзі, мав багато друзів серед росіян і вважав себе шанувальником їхньої культури. Особливо поезії, тримав удома російські видання. Вигріб усе і відніс російським солдатам у казарму, коли терпець урвався, — схоже, Снігура починало заносити. — Коли царська армія зайшла в Чернівці, я спершу не перейнявся. Навіть пояснював перепудженим колегам — усе буде добре, це культурна нація, вони поводяться цивілізовано. Знав бургомістра особисто, тож попросився у склад делегації, яка зустрічала військо. Почувши від мене російську, хай трохи ламану, російський офіцер відразу перевів мене до іншої групи.

— Заручники? Може, в готель «Чорний орел»?

— Правильно розумієте, пане Кошовий. Тримали в «Чорному орлі». Потім, коли містяни обміняли контрибуцію на нашу свободу, я ще думав — помилка, непорозуміння, когось за це покарають. Але на залізничній станції, просто з вікон мого розгромленого кабінету, бачив, як солдати перевантажували продукти з вагонів на вози. Залізницею чомусь не хотіли везти здобич, тож ладнали справжні каравани. Потім дізнався — частину харчів солдати залишали собі в казармах. Хоч армійське постачання в них було налагоджене добре. Наступними днями в місті почався справжнісінький, дикунський, дослівно азійський вандалізм. Заправляли всім козаки, і скаржитися на них не мало сенсу. Комендант на кожне таке подання відповідав: «Це війна». Я з поваги до бургомістра якийсь час ще тримався в створеному ним невеличкому штабі, куди зібралися впливові колись у місті люди. Думали, хоч якось можна стримати безчинства. Та всі мої апеляції бодай до культури пролітали повз нових володарів. Ось тоді я здався.

— Що значить — здалися? Знову пішли заручником, тільки добровільно?

Снігур гмикнув:

— Кажу ж, приніс солдатам усі російські книги, які мав. А потому, користуючись тим крихким статусом службовця ратуші, який мав, без перешкод вибрався з міста. Документи дозволили дістатися ближче до лінії фронту. Раніше у місті стояв стрілецький корпус, вояки відступили разом із армією. Оскільки бургомістр мав уявлення про розташування військ по обидва боки фронту, ми, його служба, теж знали про це. І я приблизно міг уявити, де саме можуть стояти наші стрільці. Тому пробирався в тому напрямку і в жовтні вже був у легіоні. Вишкіл пройшов у Аннанберзі,[25] у відставку вийшов підхорунжим.

— Ви наче звітуєте мені, пане Снігур.

Збоку розмова справді виглядала так, але Клим, сказавши це, негайно пошкодував. Бо риси співрозмовника враз загострилися, на лице повернулася тінь, очі звузилися, тон помінявся. Тепер підхорунжий у цивільному знову перейшов із довірчого тону на рубані фрази.

— Я вам не підзвітний, шановний добродію. Описав вам свою одіссею, аби зрозуміли моє право вимагати звіту від вас.

— Навіть так? Право? Це вже цікаво. Про що ж, на вашу думку, мушу звітувати?

— Ви напевне говорили з Ладним перед його загибеллю. Хочу знати, що саме він вам сказав.

Тепер гмикнув Кошовий, зиркнув на Громнишина, котрий уже помітно нервував і почувався ні в сих ні в тих.

— Пане Василю, хоч ви поясніть, що відбувається. Я на допиті? Ви привели мені поліцейського?

— Не варто пащекувати, — мовив Снігур, хоч зверталися не до нього. — І поставтеся до нашої розмови серйозно, а не як глибоко цивільна особа.

— Ця цивільна особа, до вашого відома, двічі встигла посидіти в тюрмі. Спочатку запроторили росіяни за доносом москвофілів. Потім — австрійська влада, вже за повідомленням своїх, українців. Котрих я, до речі, знаю добре. Так склалося, роблю спільну справу з тими, хто обізвав мене колаборантом.

— Від помилок не застрахований ніхто, — озвався нарешті Громнишин.

— Мудро сказано, — підхорунжий тицьнув у його бік. — Нашу зустріч ініціював я. Аби вберегти вас від помилок, пане Кошовий. Бо може так статися, знову втратите довіру через підтримку зрадників.

Запала тиша.