Розділ восьмий Голова обертом

Витягнувши з кишені пальта ключ, Клим повернувся спиною до Романа, вовтузячись із замком.

— Пане Кошовий!

Гукали з іншого боку, він повернувся на вигук.

Побачивши, хто це, зітхнув приречено. Сподівався — не так голосно, візитер не образиться, сприйнявши на свій рахунок.

А їх було ще й двоє.

Одного Клим бачив уперше. Іншого знав давно і надто добре, аби зрозуміти: є щось кармічне в їхньому знайомстві. Високий, худий і постійно неспокійний Василь Громнишин ще до війни створював і очолював в українській спільноті Львова все, що можна було створити й очолити. Вчитель — природничник за фахом, він під час першої зустрічі керував товариством «Братні» й, на Климів неупереджений погляд, займався переважно тим, що шукав — і знаходив! — кошти на утримання свого товариства. Якщо Громнишину не вдавалося щось очолити, він входив до керівництва інших організацій, називався членом редколегії всякого українського видання і першим підписував різні відозви до австрійської влади.

Перед війною, коли Кошовий брав участь у підготовці судових процесів проти москвофільських активістів, гіпертрофована активність Громнишина стала в пригоді. Він міг собі дозволити й дозволяв говорити, вірніше — викрикувати те, за що інших, більш поміркованих, могли притягнути до суду й навіть засудити. Притому радикалом пан Василь себе не вважав, ніколи не рубаючи з плеча й завжди маючи шлях для відступу чи маневру. Хоч від Громнишина завжди було більше шуму, ніж реальної користі, він усе ж був не стихією, якою здавався всякому, хто бачив його вперше, а досить тверезим стратегом і тактиком.

Порядок денний він формувати дуже хотів, але не міг через узяті на себе надмірні обов’язки, котрі парадоксальним чином робили його водночас значущим та незначним. Тим не менше, пан Василь вважав себе творцем великої політики, хоч бажання бути всюди розчиняло його, роблячи одним із маленьких мешканців жвавого мурашника.

Він та його мовчазний і незнайомий Климові супутник наблизилися з боку, протилежного тому, де зараз тупцяв Гірняк.

— Ми були у вас удома! — повідомив Громнишин так, ніби це була головна новина нової доби, і на нього навіть озирнулося кілька перехожих. — Вас не застали!

— Я підозрював, — мовив Клим.

— Ваш домовласник теж не знає, де ви сьогодні можете бути.

— Я панові Зінгеру не звітую.

— Але, пане Кошовий, то є безвідповідально з вашого боку!

Клим кинув погляд на Гірняка. Зрозумів — той не в захваті від появи товариства. Кошовий так само не тішився. Розмова з Гірняком зараз була для нього важливішою, ніж вислуховування прожектів найактивнішого серед діячів української політичної громади. Своєю чергою Громнишин, вглядівши Гірняка, стиснув губи ниткою, демонструючи тим самим своє небажання бути у його товаристві. При ньому Кошовий не міг собі дозволити обговорювати справи з Гірняком. І навпаки — присутність публіциста помітно напружувала інше товариство.

Знову взявшись за замок та нарешті впоравшись із ним, Клим гостинно розчахнув двері:

— Прошу заходити, панове.

— З вашого дозволу, переговоримо пізніше, — кинув Гірняк, торкнувся краю пом’ятого капелюха. — Честь.

— Хоч скажіть, де і коли вас знайти, — Кошовий намагався зберігати світськість до останнього.

— Вже маю справи. З вашого дозволу, завтра.