Розділ восьмий Голова обертом

Клима це зовсім не влаштовувало, бо ламало всі плани.

— Звісно, нехай буде завтра.

Громнишин виставив уперед підборіддя, демонструючи, як йому не цікаво. Натомість Гірняк сприйняв публічне неприйняття спокійно. Здається, йому це навіть сподобалося. Знову відсалютувавши, він повернувся, перейшов на інший бік вулиці й закрокував геть, заклавши руки за спину.

— Даруйте, якщо зашкодили, — сказав Громнишин. — Хоч не знаю, які серйозні розмови можуть бути у вас із подібними панами.

— Чим він вам не догодив? — зітхнув Кошовий.

— Та не треба мені годити! Але окремі публікації окремих діячів засадничо шкодять нашій спільній справі!

— Пане Громнишин, я давно вам казав: не треба монополізувати патріотизм.

— Пане Кошовий, тут не йдеться про жодну монополію! — відмахнуся той. — І чого стоїмо при вході, привертаємо увагу? Давайте вже зайдемо, бо хочу де з ким вас познайомити і маю при цьому важливу розмову.

У своїй манері Василь Громнишин легко перескочив із теми на тему.

Інколи це не шкодило процесам, лише сприяло.

Бо звичку циклитися на інших, тим більше тих, хто дратує й не подобається, цей діяч підміняв манерою зациклюватися винятково на власній персоні.

Один за одним зайшли всередину.

Клим ступив останнім, щільно причинив двері.

Чоловіки не скинули верхній одяг.

Кошовий робив це завжди, навіть коли в конторі було зимно — йому затишніше було вести справи без пальта, це налаштовувало на діловий лад. Тепер він лишився в ньому демонстративно, натякаючи: часу в нього небагато, про зустріч не домовлялися, тож краще коротко й по ділу. Візитери або все зрозуміли, або самі не збиралися довго затримуватися, тому лиш зняли капелюхи.

— Рекомендую — Михайло Снігур, — кивнув на супутника Громнишин і додав так, ніби це мало значення: — Пан Снігур — буковинець, тож має румунське коріння.

Новий знайомий коротко й міцно стис Климову руку.

— Чим можу служити?

— Не лізти.

Говорив Снігур коротко, хрипато, а тон не передбачав подальших дискусій.