Розділ «25»

Король Сигізмунд III Ваза нервово пройшовся кімнатою, для чогось зупинився перед Яном Потоцьким, затим швидко підійшов до Станіслава Жолкевського.

— Здається, останнім часом ваша милість взяла за звичку сумніватися у моїх наказах! — підвищив голос король. — Все, що я роблю, — то для блага Вітчизни і віри. Невже ваша милість могла допустити, що я, істинний католик, дозволю своєму синові стати схизматиком? І це при тому, коли навіть мої вороги поважають мене за твердість віри! Коли ваша милість отримала мого листа, у якому я чітко вказав зайняти Москву моїм іменем, ви повинні були розірвати перед патріархом цей ганебний договір і штурмом взяти столицю Московії! І як це виглядає на тлі тих гігантських зусиль, котрі я здійснюю, щоби захопити Смоленську фортецю?

— Їхній милості приємніші підкилимні домовленості, коли достатньо просто щось підписати і спокійно зайняти місто, — вставив Ян Потоцький.

Сигізмунд III лише кинув на брацлавського воєводу погляд, не оцінивши таку грубу підтримку.

— Я досі жалкую, що ще в червні не прислухався до свого голосу і не відправив до Москви пана воєводу. Ви поставили мене у незручне становище. Тепер я маю викручуватися, коли митрополит Філарет вимагатиме від мене (ви тільки вдумайтеся у ці слова: «вимагатиме»! «від мене»!; і це від людей, царі яких не можуть залишити після себе нащадків, а якщо і залишають, то їх убивають, топлять, зимою возять хворого монастирями, неначе це хоч комусь допомогло), вимагатиме від мене виконати пункти підписаного вашою милістю договору. І мене дивує ваше рішення призначити у Московії суди, де московити судитимуть моїх людей. Як взагалі ви могли додуматися до такого!

Станіслав Жолкевський стояв перед королем і мовчав. Зрештою, йому і не надали такої можливості — пояснити свої вчинки. Хоч учора він і мав розмову з королем tete a tete, і, здається, Сигізмунд III навіть залишився задоволений нею, сьогодні ж усе забулося. Сьогодні його величність король вирішив зробити рознос гетьману в присутності сенаторів, котрі «у такий скрутний для Вітчизни час покинули свої теплі маєтки і приєдналися до героїчного походу його величності», про що не забарився повідомити Ян Потоцький. Лише два дні тому вони радісно зустрічали його повернення до смоленського табору, всюди було чутно: «Віват!», «Слава!». Позавчора його зустрічали як переможця, як колись із поверненням з Галльської війни зустрічали Цезаря.

Що ж, як казав Тома Кемпійський: sic transit gloria mundi[55].

Тим часом король ще раз обійшов залу, де у тривожній тиші застигли сенатори, сів на спеціально привезений з Варшави трон, закрив рукою обличчя.

— Я все сказав! Можете бути вільним, польний гетьмане! Я звільняю вас від командування коронним військом.

Почувши таке, Станіслав Жолкевський лише схилив на знак згоди голову і покинув залу. Він не бачив ні радісних облич жовнірів, що, як і два останні дні не втомлювалися кричати йому «Віват!», ні стурбованих сина і зятя. Може, один лише Іван Данилович зрозумів, що сталося: опала загального улюбленця. Зустрівшись поглядом з тестем, він відзначив, що не помилився.

— Не супроводжуйте мене! — тільки й сказав гетьман.

Крізь живий коридор жовнірів він попрямував до Богородичного монастиря, де і поселився після прибуття з Москви.

Увечері тут його застав канцлер Лев Сапіга.

— Ви повинні зрозуміти його величність короля, — сказав він після привітань. — На відміну від нас, його величність думає про всю Вітчизну. Ми ж повинні з повагою ставитися до волі короля.

— Я хочу зрозуміти, але не вдається, — відповів Жолкевський.

Серед всього королівського оточення гетьман виділяв саме Лева Сапігу. Зрештою, ці стосунки були взаємними. Саме той факт, що Ян Петро Сапіга був кузеном канцлера, і послугував тому, що до нього Жолкевський відправив лише лист, а не військо. Вже під’їжджаючи до Смоленська, Станіслав Жолкевський отримав повідомлення, що жовніри старости усвятського покинули Царика, залишивши того одного зі збродом — непередбачуваним і небезпечним.

— Скажіть, вашмость, як можна було вимагати від мене відмовитися від присяги, даної мені на Святому Письмі? Життя я готовий до останньої краплі крові віддати за Вітчизну; моя душа від самого народження належить Богові. Але честь я не віддам нікому! Ні Вітчизні, ні королю!

— Його величність знає про це і поважає вас за це! — відказав Лев Сапіга. — Але своїм небажанням прийняти його послання ви підставили короля.

— Лист його королівської величності прийшов надто пізно, — мовив Жолкевський.