Розділ «15»

Станіслав Жолкевський пильно вдивлявся у неприятеля. Гай-гай, навіть розмінявши сьомий десяток, він не може скаржитися на очі. Йому не треба навіть мружитися, щоб розгледіти усе поле майбутньої битви. Найперше кинулися в очі тини. Вони перетинали все поле майбутньої битви і пролягли майже на дві милі. За інших, спокійніших обставин, за тинами накидали землю, перетворюючи їх на неприступні редути. Але князь Шуйський, видно, не планував саме тут давати вирішальну битву, а вже після обіду вирушити на допомогу обложеним у Царевому Займищі, щоб на місці розбити невеликий загін поляків. Почувши про наближення неприятеля, брат царя все ж розпорядився виставити перед військом тини. Тепер вони розділяли два війська: одне — майже сорокатисячне об’єднане військо московського царя та шведських найманців, серед яких найбільше було німців, та інше, десятитисячне, гетьмана Жолкевського, основна частина якого ще тільки виходила з лісу. Між тинами московити залишили два широкі проходи, навпроти яких стояли готові до бою чотирикутники стрільців на правому крилі і не менш грізні найманці з легкими мушкетами на лівому.

Виходило так, що ніяка сторона не могла зараз атакувати. Станіслав Жолкевський не ризикнув наступати, поки не підійдуть основні сили, а московське військо чекало наказу князя Дмитра Шуйського. Але той, перебуваючи за декілька миль звідси у Клушино, не спішив посилати військо у бій: він небезпідставно вважав, що при такому несприятливому співвідношенні сил польський гетьман не наважиться нападати, а решта почекають, поки князь поборе похмілля після вчорашнього.

Гетьман Жолкевський бачив, що з кожною хвилиною втрачає шанс виграти битву. Він бачив, що війська повільно (аж надто повільно, як на нього) виходять з лісу, як дедалі більш готовим до бою відчуває себе неприятель... Але починати бій зараз було неможливо.

Тим часом з лісової просіки на повному ходу вискакували все нові роти гусарів і, не зупиняючись, галопом прямували на місця, визначені ще під час наради. Гусари Олександра Зборовського у повній готовності вже чекали на правому крилі атаки, а військо Миколи Струся тільки займало бойовий порядок.

Жолкевський почув, як до нього під’їхав вершник. Оглянувся. Це був його син Ян.

— Батьку! Пан Струсь велів переказати, що його гусари готові до бою, — повідомив він.

— Добре! Як гайдуки з гарматами?

— Переказували, що фальконети застрягли у болоті. Підійдуть через годину, не раніше.

Жолкевський задумався. Ян бачив, як батько ворушить губами: чи то вираховує усі можливості, чи то просто молиться.

— Тягнути більше не можна, — сказав гетьман. — Скачи до Мартина Казановського! Нехай він зі своєю ротою залишається в резерві і чекає піхоту з гарматами. Іншим — сигнал до бою!

Невдовзі над полем вдарили барабани впереміш зі звуками сурм.

І крилаті гусари (а на полі майбутнього бою у поляків були лише вони), виставивши списи, рушили вперед.

Напевне, московським стрільцям було відомо про найгрізнішу військову силу тодішньої Європи, бо навіть на такій відстані, яка поки що розділяла ворогуючі сторони, були помітні страх і замішання у їхніх рядах. Складалося враження, що вони до останньої миті не були впевнені у тому, що Жолкевський насмілиться нападати. Та так просто ніхто не воює! Стрільці з надією дивилися на десятників, ті — на воєвод, а останні чекали наказу боярина Андрія Голіцина, котрого Дмитро Шуйський залишив замість себе. Але наказу так і не надійшло. Голіцин до останньої миті сподівався на те, що Жолкевський не насмілиться наступати по-справжньому. Полякає — і відступить, а там, дивись, і здасться на милість царевого брата...

Боярин пошкодував за своєю нерішучістю, коли списи перших гусарів окропилися кров’ю його стрільців. Тактика крилатих гусарів була відома всім — проста і майже завжди дієва. На повній швидкості вони налітали на ворога, знищуючи перші ряди ударами списів, затим вихоплювали довгу шаблю-карабелу і не зупиняючись продовжували битися далі. Зазвичай вистачало одного потужного удару крилатих гусарів, щоб зім’яти ворога. Правда, це звичайно спрацьовувало при приблизно однаковій чисельності сторін. Зараз же на московських двадцять тисяч стрільців напало лише три тисячі поляків.

Тим не менше московити не витримали. Побачивши, як перші ряди повисли на довгих списах, і навіть не встигнувши дати хоча б один залп із готових до бою рушниць, стрільці здригнулися і подалися назад. У такій ситуації достатньо було лише когось одного, щоб почало відступати все військо. Правда, поголовної втечі не вийшло, адже до останніх рядів ще навіть не дійшла звістка про початок бою. Величезна маса стрільців, перші ряди якої вже загинули, другі готувалися до бою, а останні ще нічого не підозрювали, заворушилася, заметалася у пошуках хоч якогось виходу, всюди натикалася то на трупи, то на тих, хто бився, а частіше — на нерухомі ряди, які і не билися, й не відступали. Серед цієї аморфної маси, яка лише тільки що була військом, надією царя Василя і бояр на перемогу, лише деякі командири намагалися організувати хоч щось, що нагадувало б оборону. Воєвода Василь Бутурлін, під командуванням котрого перебували тепер вже зім’яті перші ряди, отримав удар списом у праве плече і повалився на землю. Він був ще живий, лише молив Бога не загинути жахливою смертю — бути затоптаним копитами коней.

Якщо на правому крилі доля битви була вирішена вже після перших зіткнень, то гусари Миколи Струся наткнулися на добре організовану оборону. Хоч на відміну від Зборовського проти лівого крила стояли лише вісім тисяч найманців, а не двадцять, перший удар шведи витримали. Якоб Делагарді зумів так розставити своїх людей, що коли одні (в основному німці та англійці) відбивали натиск поляків, то інші (шведи і французи) почергово стріляли з мушкетів, встигаючи перезаряджати їх і знову стріляти. Смерть прийшла в обидва табори. Повсюди на землі лежали вбиті та поранені, неначе навіжені полем носилися коні без вершників.

Побачивши, що перша атака не привела до успіху, Микола Струсь наказав відступити. Гусари підкорилися наказу, при цьому не забувши прихопити з собою списи, залишені ними у тілах полеглих найманців. Поляки відступили на відстань, недосяжну для куль мушкетів, перегрупувалися і, дочекавшись полку лісовчиків Януша Порицького й не давши новоприбулим навіть віддихатися від безперервного переходу, знову накинулися на неприятеля.

Тарас Сопоха не встиг навіть опам’ятатися, як одразу опинився у самій гущі бою. Зазвичай лісовчики наступали позаду гусарів і довершували розпочату ними справу. Так було і тепер. Військо Порицького ледве встигало за гусарами і догнало їх тоді, коли вони знову зіткнулися зі шведами. Результатом цієї сутички стала смерть більше сотні найманців. Навіть після того, як у хід пішли шаблі та карабели, військо Делагарді витримало і примусило Жолкевського вкотре відступити.

Цього разу Тарас навіть не добрався до поля битви. Наказ відступити надійшов раніше. Хлопець поспішно сховав у піхви свою чисту шаблю і приготувався до наступного бою. Він чув, як Олександр Зборовський голосно скомандував: