Розділ «15»

— Szable na temblaki![37]

Команда головно стосувалася гусарів, що стояли спереду, але водночас вона підказувала і лісовчикам, що зараз почнеться атака.

— Naprzód![38]

І вершники знову кинулися в атаку, чимдужче прискорюючи рух. Десь посередині бігу після команди «Złóżcie kopie!»[39]гусари опустили списи горизонтально на рівень кінської голови і перейшли в повний галоп.

Третя атака виявилася найбільш дієвою, хоч і не призвела до перемоги. Полякам вдалося повністю змести зі свого шляху німців, від чого ті поспішили залишити поле бою, розпорошившись обабіч. На відміну від стрільців, що у власному натовпі продовжували шукати прохід для втечі, повністю відмовившись від будь-якого опору, на місце німців тут же стали шведи. Бойовий порядок був відновлений, і гусари, втративши майже сотню вбитими, знову відступили.

Станіслав Жолкевський бачив, що доведеться ще не раз кидати в бій гусарів Струся, але й найманці вже не мали тої впевненості, що на початку бою. І гетьман учетверте віддав наказ на штурм.

Лише з п’ятого разу Тарас Сопоха оросив кров’ю свою шаблю. Сталося це досить-таки несподівано. Він (а разом з ним й інші лісовчики) міг знову не добратися до битви, що її вели лише крилаті гусари. Але тут допоміг випадок. Коли гусари вкотре налетіли на шведів, цього разу вже без списів, залишених у тілах вбитих раніше, напарник Делагарді Еверт Горн[40] кинув у бій два кінні загони, які упродовж попередніх атак стояли осторонь і участі у них не брали. Зненацька напавши на гусарів, вершники дали потужний залп із мушкетів. З добрий десяток коней зі своїми наїзниками повалилися на землю. Щоб зробити наступний залп, шведам треба було перезарядити мушкети, але цього зробити їм не дали.

— До бою! — прозвучала команда Януша Порицького.

Лісовчики повернули своїх коней вліво і накинулися на беззбройних шведів. Ті стріляти не могли, адже не встигли перезарядити мушкети, і не встигли навіть взяти в руки шаблі. Вони були зім’яті лісовчиками, частина полягла одразу, інші заспішили сховатися у лісі, втікаючи від поляків, які їх переслідували.

Кінь Тараса скакав разом з іншими. Хлопець намагався догнати якогось пихатого шведа (а може, й не шведа). Той відкинув набік незарядженого мушкета, щоб не заважав втікати. Стати до бою втікач не міг. Для цього потрібно було зупинитися, а переслідувач наздоганяв. Залишалося лише втікати. Але перед лісом шлях перетнула невеличка річка. Вона була неглибока, з високими берегами, тому стрибати у воду було небезпечно. Довелося зупинитися. Тут шведа і нагнав Тарас Сопоха. Він виставив наперед шаблю і з ходу увігнав її у спину шведові. (Тарас аж здивувався від того, що лезо так легко входить у людське тіло...)

Він не став споглядати результат, повернув коня, щоб не звалитися у річку, і лише тепер зупинився. Більшості з кінної засідки шведів вдалося переправитися через річку і заховатися у рятівному лісі. Лише близько десятка з них не пощастило...

— Згрупуватися! — нагадав, що битва не закінчена, Порицький.

Сопоха вдарив коня у боки і поскакав до всіх. Попереду він зауважив на землі мушкет, залишений невдахою шведом. Тарас нагнувся і на ходу підняв зброю. Мушкет виявився зручнішим, коротшим і легшим за аркебузу, котру він отримав ще у Жовкві. Оскільки командири мало уваги приділяли озброєнню своїх підопічних (лише б ті не підвели у бою), Тарас вирішив залишити мушкет собі.

Розв’язка битви настала несподівано. Після п’ятигодинного вимахування шаблями, коли рука вже відмовлялася не те що тримати зброю, але й просто не було сили підняти її над головою, нарешті прибули гайдуки з фальконетами. Вже перший гарматний залп підніс бадьорість і силу духу поляків, одночасно завдавши глибокого суму шведам. Обидва ядра вибухнули в гущі шведів. Для них цього виявилося досить. До того ж каноніри стріляли досить часто, неначе намагалися виправдати своє мимовільне запізнення. Шведи повернули коней і намагалися врятуватися за возами московського війська, при цьому поламавши той хисткий порядок, що ще тримався серед стрільців.

Це виявилося останньою краплею, якої бракувало, щоб перетворити відступ московського війська у безладну втечу, при цьому московити неначе змагалися зі шведами, хто з них втече першим.

Військо Жолкевського перестало бути чимось єдиним; кожен намагався наздогнати хоч когось із втікачів. Іноді вершники групувалися по троє-четверо і гасали полем за здобиччю. Подібні «трійки» утворювалися спонтанно, без попередньої змови.

Тарас Сопоха із здивуванням помітив, що його кінь скаче не сам, а у компанії двох вершників. Він упізнав обох. Зліва від нього, абсолютно незахищений від ворожої зброї, в одній лише білій сорочці та темних шароварах, наганяв вороного коня Охрім Іскра. У вирі битви він загубив свою шапку, і його чуб тепер розвивався на вітру. За козаком поважно, тримаючи спину прямо і виблискуючи залізом обладунків, але не поступаючись швидкістю Охріму і Тарасові, скакав учвал Самуїл Маскевич.

— То що, панове-браття, повеселимось? — гукнув Іскра.

— А чого ж не повеселитися? — відказав Маскевич. — Хлопче, ти не проти?

Тарас був не проти, у чому й зізнався досвідченішим побратимам.