Розділ «Тема 4. Верхній палеоліт»

Верхній або пізній палеоліт — доба людини розумної (Homo sapiens) у прильодовиковій Європі. Почалася 35 тис. років тому з появою на Європейському континенті людей сучасного типу і закінчилася 10 тис. років тому з кінцем зледеніння. Основними соціально-економічними ознаками верхнього палеоліту були ранньородова екзогамна община, поява етнічного поділу, ранні форми мистецтва, зародження релігійних уявлень.

Для пізньопалеолітичної техніки обробки кременю властиві призматичні нуклеуси для пластин (рис. 11), що стають основним типом заготовок різноманітних знарядь. Тому скребачки, різці, ножі, наконечники та інші знаряддя пізнього палеоліту набувають характерних видовжених пропорцій.

Розрізняють чотири фази верхнього палеоліту: ранню (35—23 тис. років тому), середню (23—17 тис. років тому), пізню (17—13,5 тис. років тому) та фінальну (13,5—10 тис. років тому).

Рис. 11. Верхньопалеолітична техніка сколювання крем'яних пластин із призматичного нуклеуса

Найвідомішими дослідниками верхнього палеоліту України були X. Вовк, П.П. Єфименко, П. Й. Борисковський, М. Я. Рудинський, О. П. Черниці, І. Г. Шовкопляс, І. Г. Підоплічко, С. М. Бібіков. Нині цю проблему досліджують М. І. Гладких, О. О. Кротова, В. Н. Станко, С. П. Смолянинова, І. В. Сапожников, М. П. Оленковський, Л. Л. Залізняк, Г.В. Сапожникова, Л. А. Яковлева, Ю. Е. Демиденко, В. І. Ткаченко, В. І. Усик, Д. Ю. Нужний, О. О. Яневич.

Природне середовище прильодовиків'я

Спосіб життя прильодовикових мисливців

Оскільки первісна людина цілковито залежала від природного середовища, у кожній природній зоні формувався власний, неповторний спосіб життя мисливських колективів. Такий своєрідний спосіб життя, що невідворотно формується у різних первісних народів одного рівня соціально-економічного розвитку в однакових природних умовах, у радянській літературі дістав назву господарсько-культурного типу (ГКТ), а в зарубіжній — моделі господарчої адаптації.

Завдяки масовим сезонним міграціям прильодовикових травоїдних мисливський контроль за їхніми міграційними шляхами став основою господарства первісних мешканців прильодовикової Європи. Однак у різних регіонах прильодовиків'я в різний час домінували різні тварини. Відповідно до специфіки фауни відбувалася мисливська спеціалізація первісних колективів і формування найдавніших мисливських моделей господарської адаптації прильодовиків'я.

У прильодовикових лісостепах півночі України домінував мамонт, у степах Надчорномор'я — бізон. Своєрідна природна обстановка склалася в гірських районах Криму та в Карпатах. В останні тисячоліття льодовикової доби в Європі, зокрема на півночі України, серед травоїдних переважав північний олень. Відповідно до специфіки фауни на території України наприкінці льодовикової доби, приблизно 18 тис. років тому, сформувалися чотири типи прильодовикових суспільств: мисливці на мамонтів, мисливці на бізонів, мисливці на північного оленя та мисливці прильодовикових гір. Кожне з них вирізнялося своєрідним способом життя, господарством, матеріальною та духовною культурами. Спеціалізуючись на полюванні якогось травоїдного, мисливці були змушені будувати свій спосіб життя відповідно до поведінки об'єкта мисливського промислу. Річний біологічний цикл тварин (їхня незмінна видова ознака) диктував постійний річний господарський цикл мисливських суспільств, які спеціалізувалися на промислі тих чи інших тварин.

Згадані чотири типи мисливських суспільств пізнього палеоліту України були локальними проявами чотирьох основних ГКТ або моделей господарчої адаптації прильодовикових мисливців усієї північної півкулі.

Мисливці на мамонтів

Мисливці на бізонів

Якщо північ України у верхньому палеоліті входила до так званої мамонтової смуги Європи, то надчорноморські степи були світом мисливців на бізонів. За льодовикової доби цей неповторний світ простягався далеко на південь. Адже північна берегова лінія Чорного моря через падіння рівня моря пролягала на 150 км південніше від сучасної — по широті гирла Дунаю, півострова Тарханкут, Керченської протоки. На стоянках Велика Аккаржа під Одесою, Анетівка, Сагайдак у Пониззі Південного Бугу, Нововолодимирівка у Присивашші, Амвросіївка, Муралівка, Янісоль у Донбасі кістки бізонів кількісно абсолютно переважають рештки інших тварин.

Основним способом полювання на бізонів у палеоліті було колективне заганяння стада тварин до яру. У такому полюванні брала участь уся община, а іноді й кілька сусідніх. Стадо тварин гнали до яру чи берегового урвища. Бізони мали поганий зір, густою масою бігли за лідером. А той, помітивши урвище, не мав змоги змінити напрям руху, і передні ряди стада під тиском задніх зривалися до яру, де їх добивали мисливці (рис. 15).

Рис. 15. Полювання на бізонів (реконструкція О. О. Кротової та П. В. Корнієнка за матеріалами стоянки Амвросіївка на Донеччині)

Вполювавши в такий спосіб велику кількість тварин, мисливці влаштовувалися табором неподалік створених на місці забою запасів м'яса, які нерідко забезпечували общину їжею на кілька місяців. Сліди такого колективного заганяння бізонів до яру виявлено на стоянці Амвросіївка у Донбасі. Тут досліджено стародавній яр, заповнений кістками сотень бізонів, серед яких траплялися кістяні наконечники списів, крем'яні ножі для розтину туш. Поруч розкопана стоянка, де власне й жили мисливці, що вполювали велике стадо первісних биків. Основною зброєю мисливців на бізонів над чорноморських степів були списи з кістяними наконечниками, по краях оснащеними гострими крем'яними пластинками.

Такі місця масового забивання бізонів відомі у преріях Північної Америки, де їх у такий спосіб добували протягом останніх 10 тис. років, аж до початку XIX ст.

Особливо масовими були колективні полювання на бізонів восени. Влітку тварини набирали максимальної ваги, а їхні м'ясо та шкура набували найвищої якості. До того ж зимові холоди сприяли тривалому збереженню м'яса. Вполювавши стало бізонів під час осінньої міграції тварин, община могла благополучно пережити зиму в захищеній від холодних вітрів річковій долині.