Розділ «Тема 16. Сармати. Пізні скіфи. Таври»

Східними сусідами скіфів були сармати. Давні автори спочатку називали їх савроматами. Зокрема Геродот із цього приводу писав, що за Танаїсом (Доном) — не скіфські краї, там мешкають савромати. Цей етнонім, на думку М. Фасмера, походить від давньоіранського "саоромат" й означає "оперезаний мечем", "той, хто носить меч". Савромати займали величезні простори від Дону до Південного Приуралля. Пізніше, вже як сармати, вони з'явилися на території нашої країни.

Поява сарматів у Північному Причорномор'ї

Політична історія сарматів

За писемними джерелами сармати постають як кочовий войовничий народ. Особливо яскраво описали їхній побут Помпоній Мела — старший сучасник Плінія (свою працю "Хорографія" він завершив десь у 44 p.), а також В. Флакк (Аргонавтика, II, 176; V, 424 і далі). їхня поява в Європі припадає на час піднесення Риму та його експансії. Більше того, вся історія сарматів вершилася на тлі запеклого протистояння Риму і варварського світу. Вони не були сторонніми спостерігачами цих подій.

Першою міжнародною подією, в якій брали участь сармати, були Мітрідатові війни, детально описані грецьким істориком Аппіаном, який жив у III ст. ("Римська історія" у 24 книгах). Запеклий ворог Риму Мітрідат VI Євпатор прагнув створити не менш могутню державу, привернувши на свій бік грецькі міста Північного Причорномор'я (експедиції Діофанта). Протистояння Понтійського царства і Риму сягнуло піку в 74—63 pp. до н. е. У цих війнах на боці Мітрідата брали участь сіраки, язиги царські та скіфи. Мітрідат зазнав поразки, зокрема й через зраду власного сина Фарнака. Обдурений римлянами, Фарнак (за зраду батька він дістав лише Пантікапей) намагався відвоювати батьківські володіння і з цією метою також заручився підтримкою сарматів (Страбон, XI, 5, 8). Ці події наблизили сарматів до Боспору. Можливо, за їхньої підтримки владу в Пантікапеї захопив Асандр. В усякому разі присутність сарматів у цьому місті з середини І ст. до н. е. є відчутною (поява в матеріальній культурі їхнього ліпного посуду, озброєння, речей із тамгами, зображення на надгробках).

Не обійшлося без сарматів й у розв'язанні конфлікту за боспорський престол між Мітрідатом VIII і його молодшим братом Котісом (середина І ст.). Ці події детально описані визначним римським істориком, молодшим сучасником Плінія Старшого Тацитом (Аннали, XII, 15—21).

Наприкінці І ст. до н. е. сармати закріпилися і на Правобережжі Дніпра і досягли Дунаю, що призвело до прямих зіткнень із римлянами. Хоча Август (31 р. до н. е. — 14 р. н. е.) вів із ними переговори, це не завадило сарматам здійснювати походи за Дунай. Перше зіткнення відбулося в 16 р. до н. е. Тоді Люцій Тарій Руф погромив сарматів. Невдалою для них була також вилазка в 6 р. до н. е. (Діон Кассій. Римська історія, IV, 20, 3; V, 30, 3—4; LX, 30, 3). Однак це не зупинило кочовиків, і на початку н. е. вони таки зайняли пониззя Дунаю (Страбон, Овідій). Це змусило римлян створити провінцію Мезію, яка протистояла сарматам зі змінним успіхом. Тацит описав два нашестя роксоланів на Мезію: у 67 р. вони знищили дві римські когорти, але взимку 68/69 р. зазнали поразки від Марка Апонія Сатурн і на. Це не завадило Риму залучити сарматів для утвердження на престолі Веспасіана (Історія, І, 79; III, 17—34). Напади на Мезію тривали і за правління Тіберія та Доміціана (Светоній. Тіберій, III, 41; Доміціан, 31).

На початку н. е. сармати спрямували свою експансію і в північному напрямі. Вони вторгнулися на обшири Середньої Наддніпрянщини, де в цей час була поширена зарубинецька культура. Накоївши тут лиха, на середину II ст. вони полишили цю територію.

Потерпала від сарматів і Ольвія, про що повідомляв блискучий грецький оратор Діон Хрисостом, який відвідав це місто близько 100 р. (Борисфенітська промова). Активність сарматів у І ст. пов'язують із правлінням царів Фарзоя та Ініємєя. Вони не згадуються у писемних джерелах, їхні імена відомі за монетами, які карбували в Ольвії. Цей факт, на думку дослідників, свідчить про можливість протекторату сарматів над Ольвією. Не мав спокою від сарматів та їхніх союзників скіфів і Херсонес, який був змушений звертатися за підтримкою до Риму. Намісник Мезії Плавтій Сільван у 63 та 64 pp. здійснив сюди воєнні експедиції, а в Херсонесі та інших містах було розташовано римські гарнізони.

Не менш бурхливим було і II ст. У 105 р. Риму вдалося здолати "лютих" даків, але це не зупинило сарматів. Вони дошкуляють Ольвії, на допомогу якій Рим посилає загін піхотинців. З початку II ст. сармати змусили Рим сплачувати їм постійну данину, а коли той спробував зменшити її, взялися за мечі. У 117 р. імператор Траян змушений був поновити данину в тому ж обсязі. В наступні роки сармати уклали союз з іншими варварами — германськими племенами маркоманів, квадів, вандалів, а також язигами й даками. Вони постійно нападають на Римську імперію, про що свідчать так звані Маркоманські війни (168-175 і 178-180 pp.).

На зламі II—III ст. на півдні нашої країни з'явилася ще одна грізна сила — готи — прибульці зі Скандинавії. Одне із їхніх угруповань (візіготи) зайняло Подністров'я, інше (остроготи) — Приазов'я. Під їхнім натиском упало Пізньоскіфське царство. Очолювані готами загони сарматів громили Римську імперію зі сходу і заходу — морем і суходолом. Серія воєн III ст. дістала в писемних джерелах назву Скіфських, хоча основними дійовими особами на цей час були вже готи й очолювані ними сармати.

У 375 р. в Північне Причорномор'я зі сходу вдерлися гуни. У своєму русі на захід вони, мов вихор, підхопили готів і сарматів (аланів) і дійшли аж до Франції. Інші угруповання готів та аланів переселилися до Римської імперії, й опинилися у Південній Франції, а потім і в Іспанії. Однак алани там не прижилися і переправилися до Північної Африки, де їхні сліди загубилися.

Сарматська культура

Сармати були типовими кочовиками, тому їхні пам'ятки представлено лише похованнями. Хоча сарматський період значно триваліший, аніж скіфський, кількість сарматських поховань набагато менша. За даними О. В. Симоненка, відомо близько 1300 поховань. Сарматські кургани за своїми розмірами також поступалися скіфським.

Проникнення сарматів на територію нашої країни засвідчується появою на Лівобережжі Дніпра впускних поховань у давніші кургани у вигляді видовжених (вузьких) ям. Трупопокладення орієнтовані головою на північ. Ці поховання, датовані 11—1 ст. до н. е., засвідчують формування Європейської Сарматії. Супровід їх доволі строкатий і включає не лише сарматські речі, а й імпортні. Судячи з поховань, сарматські воїни були озброєні кинджалами й мечами з серпоподібним навертям або зі штирем для насадки руків'я, лише зрідка трапляються залізні наконечники до стріл. У похованнях знаті трапляються ще й шоломи південногрецьких та північноіталійських зразків, кінські вуздечки, до складу яких входили й фалари — круглі, напівсферичної форми, срібні з позолотою бляхи. Серед інших речей — люстерка зі штирем для насадки руків'я або й без ручки, ліпний (горщики, кухлі, миски) та гончарний античний посуд (канфари, бальзамарії, кухлі тощо), а ще бронзові латенські (кельтські) фібули — доволі поширені за тих часів.

Наприкінці І ст. до н. е. сарматські поховання з'являються також на Правобережжі Дніпра і згодом сягають Молдови та Мунтенії (історична область у Румунії), а на півночі — широти Києва. З'являються курганні могильники, поховальний обряд стає різноманітнішим: могили у вигляді вузьких ям доповнюються квадратними (небіжчиків у них покладено по діагоналі), підбоями й катакомбами. Супровід доповнюється римськими речами, зокрема металевим посудом провінційно-римських зразків (корці, тазки, цідилки, кухлі), курильницями (прикметна риса сарматської культури), мечами нових типів — з кільцевим навершям, виробами із золота з голубими вставками (золотаво-бірюзовий стиль). Нерідко речі помічено тамгами — значками, які становлять ще одну прикметну рису сарматської культури. Особливою розкішшю вирізняються царські поховання: Ногайчинський курган у Криму, Соколова могила на Південному Бузі, курган поблизу с. Пороги на Дністрі, в якому, можливо, поховано Інісмея та його дружину (рис. 19).

Усі ці зміни засвідчують нові хвилі сарматської експансії, які тривали й надалі і проявилися, зокрема, в поширенні на пізньому етапі речей, виконаних у "сердоліковому" стилі (або поліхромному). Центральне місце в оздобленні металевих застібок, накладок на паски, вуздечні ремінці тощо посідає сердолікова вставка, яка виділяється на тлі рельєфного орнаменту з голубими чи зеленими скляними вставками.

Попри багатий і своєрідний комплекс сарматської матеріальної культури, ми майже нічого не знаємо про їхній внутрішній світ — звичаї, релігію. Мабуть, відсутність інтересу давніх авторів до цього народу можна пояснити ворожнечею сарматів і римлян.

Пізні скіфи