Розділ «Тема 16. Сармати. Пізні скіфи. Таври»

Ранній період датовано за наявністю речей кіммерійського зразка (предмети вуздечки і зброя). Йому притаманні горщики, оздоблені гладеньким валиком. Столовий посуд орнаментовано виступами-шишечками і зубчастим штампом. У цей час чільне місце посідала крем'яна індустрія (серпи). В могилах ховали кількох небіжчиків. Серед речей супроводу — гладенькі або оздоблені рельєфним орнаментом кубки, зрідка — металеві прикраси (сережки, шпильки) чи предмети кінської вуздечки та озброєння чорногорівсько-новочеркаського типів.

Від середини VII ст. до н. е. набуває поширення прокреслений орнамент, який інколи поєднується з рельєфним чи гребінцевим. На відміну від лісостепової смуги орнаментальні композиції доволі прості — лінія, рядочок крапок, навскісні паралельні лінії, що утворюють кути, зигзаг. Кам'яні ящики різняться улаштуванням (кількість плит), розмірами та якістю виконання. Класичний тип, притаманний VI—V ст. до н. е., — ящик із чотирьох плит, накритий п'ятою. Середні розміри — 1,2x0,7x0,6 м. їх оточено колом із каменів, покладених чи поставлених на ребро в один ряд, простір між ними і ящиком закидано камінням. У поодиноких випадках їх перекрито насипом. З'являються усипальниці з великою кількістю похованих — близько 70 чоловік. Посуд за цього часу майже не ставили в могилу — уламки його трапляються лише в межах огорож.

Рис. 18. Таври і кизил-кобинська культура:

1 — могильник Мал-Муз; 2— могильник Уркуста І; 3— поселення Кизил-Кобн; 4 — Сімферопольське поселення (за О. М. Лесковим і В. О. Кодотухіним)

Основними знахідками в похованнях є бронзові речі. їх може бути доволі багато, залежно від кількості похованих. Здебільшого це дрібні речі — прикраси: гривни з гладенького чи перекрученого дроту або з пластин із геометричним орнаментом; різноманітні сережки, зокрема біконічні з двох конусів, звернених один до одного основами, та петелькою, конічні, згорнені з бронзового листочка, з дроту спіральні, у вигляді кільця, овалу, з грибоподібними шляпками; браслети, окуляроподібні та іншої форми підвіски, браслети з дроту чи пластин, каблучки, шпильки з розплющеною чи закрученою голівкою. Трапляються зброя та вуздечки скіфського зразка.

У IV—II ст. до н. е. різко скорочується асортимент ліпного посуду й набуває поширення грецький. Кизил-кобинський посуд утрачає оригінальні риси і стає схожим на скіфський.

Таври і навколишній світ. Об'єднання пам'яток Гірського і Передгірського Криму в одну культуру не спростовує того факту, що попри наявність поселень і могильників у різних зонах їх концентрація там різна: на Південному узбережжі і в Байдарській долині переважають могильники, у передгір'ях — поселення. Цю ситуацію пояснюють відмінностями у способах господарювання. Населення південної смуги, окрім хліборобства, практикувало так зване яйлажне скотарство — відгін худоби на літній випас у гори, що й спричинило появу могил у цій зоні, натомість мешканці передгірських районів більш полюбляли випасати худобу на рівнинах.

Рис. 19. Поховання сарматської знаті. Село Пороги у Середній Наддністрянщині

(за О. В. Симоненком та Б. І. Лобаєм)

Тут слід брати до уваги й те, що для жодного народу поява греків у Північному Надчорномор'ї не мала таких трагічних наслідків, як для таврів. Адже тоді ніде на півдні нашої країни, окрім Криму, не було осілого населення. Натомість Херсонес було зведено на руїнах таврського селища. Зі зростанням міста й розширенням хори наступ на таврів продовжувався, і на початку JV ст. до н. е. Херсонес поширив свою владу на увесь Гераклейський півострів. Цей процес супроводжувався винищенням, підкоренням і витісненням таврів у гори. Тому в IV ст. до н. е. кам'яні ящики на узбережжі вже не зводили. Надалі херсонесити освоїли рівнинну смугу Південно-Західного Криму. Брак земель, придатних для обробітку, спричинив ворожнечу між таврами і греками, а з передислокацією сюди скіфів ситуація ще більше ускладнилася.

За даними писемних джерел, таври постають як доволі дикий народ. Археологічні пам'ятки також засвідчують їхню ізольованість від світу. Вороже оточення та природно-географічні чинники зумовили їхній спосіб життя — замкнений і нединамічний. Сюди не проникали грецькі речі, предмети розкоші, зокрема золоті вироби, яких так багато у скіфських похованнях. Проте таврський посуд трапляється у грецьких містах. Більше того, судячи з надгробку Тихона, таври уже в V ст. до н. е. ставали навіть членами міських общин.

І все ж це не усунуло конфронтацію між двома народами, чия ворожнеча знайшла втілення у переказах про кровожерливість таврів. Мається на увазі, насамперед, повідомлення Геродота про культ богині Партенос, яка начебто була донькою Агамемнона Іфігенією. Тривалий час цей переказ сприймали "за чисту монету", а п'єсу Евріпіда "Іфігенія в Тавриді" вважали цінним джерелом з історії та релігії таврів. Більше того, оскільки, як відомо, патронесою Херсонеса була богиня Партенос, вважалося, що її культ херсонесити запозичили у таврів. А. С. Русяєва, проаналізувавши витоки цього міфу та його трансформацію в Евріпіда, доводить, що ця богиня була введена в середовище таврів штучно, шляхом поєднання різних міфів та дії ідеологічних чинників, що мали сприяти піднесенню Афін і довести перевагу греків над варварами, їхню цивілізованість, духовність. Таким чином, ці повідомлення не мають відношення до таврів, які навряд чи були знайомі з грецькою міфологією.

Варто наголосити, що археологами не виявлено на таврських пам'ятках слідів кривавих культів, а культові речі не вирізняють таврів з кола інших народів: примітивні антропо- і зооморфні статуетки, конуси з крихкої глини, пов'язані, мабуть, із культом родючості, домашнього вогнища тощо. Виявлено також святилища, найвідоміше з яких розмішене на Гурзуфському Сідлі, досліджене Н. Г. Новіченковою. Гурзуфське Сідло — один із найвищих давніх перевалів, через який пролягав шлях з південного берега на північ. З його вершини (1434 м) відкривається грандіозна панорама. Святилище функціонувало майже тисячу років — з VII ст. до н. е. по III ст. н. е. Очевидно тут здійснювали якісь обряди й раніше. Давні нашарування уціліли погано. Вони являють собою скупчення кісток тварин — переважно щелеп великої рогатої худоби, а ще коней, свиней і дрібної рогатої худоби, серед яких трапляються уламки місцевого та імпортного посуду й різні речі. Найраніше групу металевих речей представлено виробами варварського середовища: браслетами з дроту, спіральними пронизками, сережками з грибоподібним кінцем, із скіфських речей виявлені акінак і спис. Від другої половини IV ст. до н. е. з'являються грецькі вироби, кількість яких різко зростає з І ст. до н. е. Це, зокрема, намисто, стрігілі, монети, а також ножі, точила, псалії та ін.

Наприкінці І ст. до н. е. було зведено новий комплекс де проводилися ритуали біля палаючих кострищ. Площадку святилища по периметру обнесено ямками для жертвопринесень. Вони заповнені зубами і щелепами худоби, попелом і різними речами. Серед них виявлено багато бронзових і срібних статуеток різних божеств — Артем іди, Кібели, Тюхе, Гермеса, Зевса, Посейдона, Ісіди, а також статуетка коня, різні прикраси, знаряддя та ін. — усього близько 5 тис. речей. Навколо площадки влаштовано попелище, куди зсипали рештки кострищ після ритуалів. Слідів людських жертвопринесень не виявлено.

У визначенні етнічної належності пам'ятки погляди дослідників розходяться — було воно скіфським, таврським чи навіть еллінським. Та, безумовно, якщо воно належало таврам, то слід погодитися з А. С. Русяєвою, що знайдені тут речі відбивають вірування не таврів, а тих, у кого їх відібрали. (Як тут не пригадати Тацита.) Виходячи з великої кількості кісток худоби та ролі скотарства у таврів, дослідниця вважає, що тут могли вшановувати якесь божество — покровителя худоби і скотарства. Ці міркування мають підставу, оскільки скотарство у таврів, як народу гірського, відігравало важливу роль.

Етнічна належність та доля таврів. М. І. Ростовцев припускав, що етнонім таври є огреченою формою місцевої назви, що перегукується з tauros (латиною — бики). Е.І. Соломонік пов'язує цей етнонім з оронімом Тавр (Таврійські гори) внаслідок перенесення його з Малої Азії до Криму. Така інтерпретація є привабливішою, оскільки етнологами встановлено, що етноніми нерідко походять від місць розселення народів, тобто географічних назв — річок, гір чи місцевостей.

Вкажемо, що для визначення етномовної належності таврів лінгвістичного матеріалу немає. Свого часу для цього спробували залучити одну із назв Феодосії. Згідно з Анонімним периплом V ст., це місто афганською чи таврською називали ще Ардабда, що в перекладі з давньоіранської означає Семибога. На цьому ґрунті Е. Міннз припускав іраномовність таврів, проте пізніше висловив думку, що цей топонім усе ж слід пов'язувати з аланами. Отже, про етномовну належність таврів орієнтовно можна говорити лише на підставі археологічних джерел, зокрема через розв'язання проблеми їхнього походження. Проте одностайності у цьому питанні серед дослідників немає. Пропонуються різні варіанти, зокрема, що таври є: 1) нащадками кіммерійців, яких витіснили в гори скіфи (Ф. Браун, М. Еберт, С. О. Жебельов та ін.); 2) фракійцями (М. 1. Артамонов); 3) залишками індоаріїв, які осіли в Криму (О.М. Трубачов); 4) носіями кобанської культури, які переселилися до Криму із Північного Кавказу й зазнали незначного впливу зрубної культури (О. М. Лесков); 5) вихідцями зі Східного Середземномор'я, оскільки там було розвинене піратство (X. І. Кріс); 6) місцевими аборигенами (С. Ф. Стржелецький). Зокрема, А. О. Щепинський виводив таврів та кам'яні ящики з кемі-обинської культури доби бронзи, хоча й визнавав значний хронологічний розрив між нею і таврами. Натомість кизил-кобинську культуру він ідентифікував із кіммерійцями, котрі осіли у передгірському Криму під натиском скіфів і культура яких зазнала змін унаслідок часткової асиміляції їх таврами. Тому походження цієї культури він пов'язував зі степовим світом, що набуло вигляду еволюційного ланцюга: катакомбна культура — сабатинівська — кизил-кобинська історичних кіммерійців. В. О. Колотухін та І. М. Храпунов генетичним підґрунтям кизил-кобинської культури вважають білозерську. Підстави для роздумів дає сама культура. Попри своєрідність кизил-кобинського комплексу він має чимало спільних рис і з кобанською культурою, і з культурою хліборобів лісостепової смуги, яка зазнала впливу з боку фракійців, і з білозерською. В. В. Отрощенко і С. М. Сенаторов навіть синхронізують найдавніші пам'ятки кизил-кобинської культури з білозерською.

Хоча кизил-кобинська культура припинила своє існування орієнтовно у III ст. до н. е., таври у писемних джерелах згадуються й пізніше. З нашої ери вживаються також етноніми тавроскіфи та скіфотаври, що, ймовірно, відбиває процес злиття двох етносів. Цьому сприяла й спільна боротьба варварів проти Херсонеса та інших міст. Можна припустити, що з утворенням Пізньоскіфського царства у Криму таври увійшли до цього об'єднання і почали втрачати свою специфіку. З проникненням сарматів до Криму вони також беруть участь у цьому процесі взаємної асиміляції. Ситуація у Криму різко змінилася з середини III ст., коли тут з'явилися готи. Вони перебрали на себе лідерство й очолили варварські об'єднання. Наступні катаклізми, викликані безперервними війнами, до яких додалася ще й навала гунів, поглинули й Римську імперію, і таврів, і скіфів та сарматів. Настала ера нових народів і нових звершень.

Рекомендована література

1. Геродот. Історії. Переклад А. О. Біленького. Київ, 1993.