Розділ «Тема 16. Сармати. Пізні скіфи. Таври»

Таври

Попри всі бурхливі події, що відбувалися у Східній Європі за доби раннього заліза, пов'язані, зокрема, з появою кочовиків та активною колонізаційною діяльністю греків, а потім і піднесенням Риму, на території нашої країни існував народ, якому вдавалося якоюсь мірою стояти осторонь цих процесів і вести доволі ізольоване життя, хоча, зрештою, він і розчинився у тих подіях. Це — таври, історія яких пов'язана з Кримом і лише Кримом.

Уперше таври згадуються Геродотом (IV, 99, 100, 102, 103, 119). Вони фігурують серед тих племен, котрі відмовилися надати допомогу скіфам у їхній боротьбі проти Дарія. За Геродотом, таври мешкали у гірській країні, що видається в море між Керкінітідою і Херсонесом Скелястим, тобто між Євпаторією і Керченським півостровом. "Батько історії" оповів також про варварські звичаї цього народу — приносити в жертву богині Партенос (Діві) мореплавців, які потерпіли на морі, й загалом еллінів, захоплених у відкритому морі. Заняття таврів Геродот обмежив розбоєм та війною.

Це перегукується з повідомленнями Діодора Сицилійського (XX, 25), котрий писав про успішну боротьбу боспорського царя Євмела (310—304 pp. до н. е.) з понтійськими піратами, зокрема й таврами. За Страбоном, колись скіфське плем'я таврів заселяло більшу частину Криму (УП, 2, 4, 5), а найнебезпечнішим місцем для мореплавців була бухта Сімболон Лімен (тобто Балаклавська), де таври найчастіше нападали на них. Тацит наводив конкретний приклад: у 49 р. кілька римських кораблів, що поверталися з Боспору, викинуло бурею на берег таврів, і варвари знищили майже усіх моряків (Аннали, XII, 17). Амміан Мерцеллін (IV ст.), дублюючи свідчення Геродота про жорстокість таврів, додавав, що саме через них море й дістало назву Негостинне — Понт Аксінський (XXII, 8, 33).

Проте є й інша інформація. Так, автор II ст. до н. е. Нікандр Колофонський називав таврів кочовиками. Гірськими кочовиками вважали їх і пізніші автори — Скімн (І ст. до н. е.) та Арріан (V ст.).

Реальність таврів засвідчено й епіграфічними пам'ятками. З Пантікапею походить надгробок з віршованою епітафією на честь якогось Тихона, за походженням тавра. Згадуються таври й у відомому декреті на честь Діофанта. Написи, присвячені боспорському цареві Аспургу (8 р. до н. е. — 38 р. н. е.), інформують, що він підкорив скіфів і таврів. Другою половиною II ст. н. е. датують надгробок над могилою двох відпущеників, одного з яких убили таври.

Водночас з І ст. н. е. з'являються й етноніми тавроскіфи та скіфотаври. Пліній Старший вказував, що на Таврійському півострові мешкали тавроскіфи, сам хребет контролювали скіфотаври, а в степовій частині жили скіфи (IV, 55, 85). Відомо, що десь у середині II ст. (за Антоніна Пія) тавроскіфи напали на Ольвію, а боспорського царя Рескупоріда III (210—226) в одному з написів названо також царем тавроскіфів.

Археологічні реалії. Пам'ятки таврів відомі давно. Це так звані кам'яні ящики — доволі монументальні гробниці, майже на дві третини вкопані в землю. Виступаючи на поверхню, вони давно привернули до себе увагу. Ще мандрівники XIX ст. — П. С. Паллас, Д. де Монпере, описуючи ці пам'ятки Гірського Криму, порівнювали їх із дольменами Швейцарії, Кавказу та Бретані. Висловлювалося навіть припущення, що це кельтські жертовники. Проте невдовзі було доведено, що кам'яні ящики не що інше, як поховальні пам'ятки. Відтоді утвердилася думка, що вони належать таврам.

Отже, з таврами одностайно пов'язують кам'яні ящики південної смуги Кримського півострова. Це південне узбережжя та Гірський Крим, тобто Головне, або Перше, пасмо гір. Найбільше поховань виявлено у Байдарській долині. Класичним зразком такої гробниці є ящик із чотирьох плит, накритий п'ятою, розмірами приблизно 1 х І х І м. Тобто, вони розраховані на поховання у скорченому стані. Датують їх VII—V ст. до н. е. Ми ще повернемося до них, а поки що зауважимо, що всі дослідники вважають їх пам'ятками таврів.

Таври і кизил-кобинська культура. На початку XX ст. північніше зазначеної смуги, у передгір'ях Криму (це Внутрішнє (Друге) і Зовнішнє (Третє) пасма гір) було відкрито пам'ятки, що дістали назву кизил-кобинська культура. Назва походить від поселення, розташованого поблизу печери Кизил-Коба. Окрім селищ, у передгір'ях виявлено й могильники. Поховання здійснено у кам'яних ящиках різних конструкцій, зрідка — в ямах, обкладених чи перекритих каменями. Над деякими похованнями зведено невисокі насипи. Датується культура IX—IV/III ст. до н. е.

З виділенням кизил-кобинської культури відразу ж постало питання, складає вона разом із кам'яними ящиками Гірського Криму єдине ціле чи все ж таки це два різні явища, тобто дві археологічні культури, за якими стоять два народи.

Деякі дослідники обстоюють думку про культурну єдність пам'яток Гірського та Передгірського Криму і вважають їх таврськими, як, скажімо, Г. А. Бонч-Осмоловський, який виділив кизил-кобинську культуру, П. М. Шульц, О. М. Лесков, В. О. Колотухін, I.М. Храпунов та ін. Вони наголошують, що:

1) кам'яні ящики хронологічно збігаються з кизил-кобинською культурою;

2) у них виявлено речі, ідентичні комплексу поселень та могильників кизил-кобинської культури і 3) в писемних джерелах, що передують II ст. до н. е., коли цей регіон починають активно освоювати пізні скіфи, немає свідчень про інший народ (окрім таврів), який би мешкав тут.

На думку інших учених (В. М. Дьяков, X. І. Кріс, А. О. Щепинський), таке трактування є неправомірним з кількох причин: 1) регіон кизил-кобинських поселень не збігається з територією поширення кам'яних ящиків; 2) простежуються певні розбіжності у поховальному обряді — конструкції кам'яних ящиків, кількості похованих, інвентарі — зокрема, у таврських ящиках немає лощеної кераміки, зате багато зброї та прикрас; 3) носії кизил-кобинської культури постають як доволі розвинене землеробсько-скотарське населення, таври ж, за писемними джерелами, промишляли піратством і грабіжництвом, отже мали жити на узбережжі. В. М. Дьяков, зокрема, вважав, що вони жили за рахунок пограбування скіфів та греків або експлуатуючи кизил-кобинське населення.

Таким чином, у першому випадку увага акцентується на схожості пам'яток, у другому — на їхніх відмінностях, а також на відсутності у гірських районах поселень та багатстві супроводжувального інвентарю таврських ящиків. Варто зауважити, що, по-перше, навряд чи доцільно цілковито довіряти Геродоту й зводити діяльність таврів лише до піратства. Можна погодитися з А. С. Русяєвою, яка зауважила, що в такому випадку це набуло б більшого розголосу в писемних джерелах Й, до того ж, у кам'яних ящиках мала б бути велика кількість грецьких речей. Проте їх там немає. По-друге, ототожнення з таврами пам'яток лише VII—V ст. до н. е. суперечить писемним джерелам, котрі вказують на проживання таврів у Криму і в пізніші часи. По-третє, важко уявити, що тут мешкав іще якийсь народ, якого не знали греки.

Тому привабливішою видається позиція В. О. Колотухіна, який доводить, що представлені відмінності пам'яток двох культур є надуманими, оскільки кам'яні ящики різних конструкцій трапляються в різних смугах, і їхній інвентар є ідентичним; поселення виявлені не лише в передгір'ях, а й у гірських районах та на узбережжі. Це, зокрема, Уч-Баш поблизу Севастополя, Інкерманське, Балаклавське, Дружне. На схожість цих пам'яток указує й те, що, скажімо, в концепціях А. О. Щецинського та X. І. Кріс є суттєві розбіжності щодо віднесення деяких пам'яток до таврських чи кизил-кобинських. Таким чином, простежується тенденція до об'єднання усього масиву пам'яток у межах однієї кизил-кобинської культури.

Поселення кизил-кобинської культури здебільшого невеликі, з незначними культурними накопиченнями. Оселі, як і майже скрізь за того часу, були каркасно-стовпової конструкції. Біля них розташовані господарчі ями. Посуд представлено традиційними для раннього залізного віку типами: кухонний (горщики) і столовий лощений чорного, брунатного або червоного кольорів (корчаги, кубки, черпаки, миски, чаші). Доволі поширеними були знаряддя, виготовлені із каменю (зернотерки, сокири, молоти, точила) і кістки (псалії, наконечники стріл, проколки, пронизки, руків'я). Металевих речей мало (рис. 18).

Могильники містять безсистемно розташовані чи сплановані рядами кам'яні ящики. Кількість їх різна — від 6—7 до кількох десятків. Небіжчиків клали скорченими чи випростаними, дуже рідко спалювали. Могили являли собою склепи, тобто їх використовували протягом тривалого часу. Оскільки вони були невеликими, то кістки попередніх небіжчиків прибирали, лишаючи самі черепи. Завдяки цій обставині вдалося встановити кількість похованих в одній могилі. Проте можливо, що в деяких випадках ховали лише черепи (голови). Справжню картину відтворити важко, оскільки майже всі ящики пограбовано.

Орієнтуючись на синхронність кримських старожитностей зі степовими, кореляцію датованих речей із певним комплексом матеріальної культури, В. О. Колотухін виділив три етапи у розвитку кизил-кобинської культури: 1) (X — перша половина VII ст.; 2) середина VII — рубіж V—IV ст. і 3) IV— II ст. до н. е.