Розділ «Тема 6. Японська цивілізація»

Серед усіх існуючих нині цивілізацій японська впродовж усього XX ст. привертала найбільшу увагу і цікавість. Ще не так давно американці боялися, що японці зроблять їх усіх безробітними. А деякі політики Японії проголошували, що XXI ст. пройде під знаком саме їхньої країни. Світ не міг знайти пояснень "японському диву" - швидкому економічному розвитку, який вивів цю державу на друге місце після СІЛА. У середині першого десятиріччя нового століття ажіотаж спав. Японія протягом півтора десятка років перебуває у стані рецесії, тобто падіння економічних показників, й аналітики вказують на системну кризу, у якій вона опинилася.

Японська цивілізація є дуже своєрідною. Це спільність моноетнічна і монодержавна. Вона побудована на засадах інтенсивної праці і витонченої культури. Японська цивілізація століттями живе в постійному процесі усвідомленої самоосвіти - самоосвіти через піднесення, тріумфи, кризи. У процесі свого розвитку вона проходила крізь смуги критичних переоцінок самої себе, проте при усвідомленій вірності собі.

Порівняно з китайською цивілізацією японська вважається молодою. "Молодий" і її народ. Він сформувався внаслідок складного етнічного злиття переселенців, які, подолавши відстань від азіатського берега до Японських островів, асимілювали місцеве населення. Автохтонними мешканцями на островах були, як вважається, протоайнські племена, а також племена малайсько-полінезійського походження. На початку І тис. н. е. з південної частини Корейського півострову відбувалася інтенсивна міграція протояпонських племена, яким удалося протягом III-VII ст. асимілювати населення Півдня Японії.

Традиційні начала і традиційний вигляд японської цивілізації багато в чому зумовлені своєрідністю екогеографічних умов. Японія - острівна країна. її 3900 островів простяглися ланцюгом приблизно на 3400 км уздовж східної частини Євразії. Територія складає приблизно 372,3 тис. кв. км. Головними є чотири острови: Хон-сю, Хоккайдо, Кюсю, Сікоку. Зараз багато з островів з'єднані між собою тунелями. Оскільки острови простягаються на величезну відстань із півночі на південь, то існують різкі зональні відмінності. Рельєф - переважно гірський, нараховується 40 діючих вулканів. Із цим пов'язана підвищена сейсмічність: щороку сейсмографи фіксують понад 1500 землетрусів. Звичайно, вони відбуваються на різних островах і з різною силою. Проте трапляються дуже сильні. Так у 1923 р. землетрус зруйнував повністю Токіо. Загинуло понад 140 тис. осіб. Іншою проблемою е цунамі і тайфуни, які теж часто трапляються в цьому регіоні. Наявність різних теплих і холодних морських течій навколо островів породжує циклони, зливи і тайфуни - зливи ураганної сили. Стихійні лиха, які є дуже частими, сприяли формуванню сильного характеру нації і виховали в народу стійкість до примх природи і долі.

Населення Японії на середину 2009 р. складало трохи більше 127 млн осіб. Абсолютна більшість - 99 % - японці. Решта - корейці та китайці, які живуть у великих містах. За густотою населення Японія посідає третє місце у світі після Бельгії та Нідерландів. Цим зумовлюється колосальна дорожнеча землі. Вартість земельних ділянок у сучасній Японії багаторазово перевищує вартість будівель, розташованих на ній. Окрім невеликої кількості землі (75 % території - гірська місцевість, а 85 % непридатні для ведення сільського господарства та будівництва), каменю, піску, глини і води японці майже не мають ресурсів, особливо корисних копалин. Бідність ресурсної бази стала однією з важливих передумов їх особливої працелюбності і традиції виживання. Беручи до уваги зазначені вище природні умови, зрозуміла традиційна орієнтація японця на безперервну адаптацію до постійних і тяжких життєзмін. Звідси - високий статус не тільки індивідуальної праці, але й співучасті у праці колективній.

Природні умови Японії вплинули на формування і розвиток трьох господарсько-культурних комплексів: морського, рівнинного і гірського (риболовецького, землеробського і мисливсько-збиральницько-землеробського). Нестача землі, придатної для пасовиськ, а також багаті запаси морепродуктів визначили наперед відсутність повноформатного тваринницького комплексу (не дуже велике поголів'я биків і корів у їжу не використовувалося, вони були тягловою силою). Це мало величезні наслідки не тільки для дієти японців, але й для історичного процесу взагалі. Зокрема, можна прослідкувати вплив рибальства на особливості устрою суспільного життя. Як і будь-який інший вид привласнюючої діяльності, рибальство значною мірою зазнає впливу фактора зрівнювання при розподілі здобичі. Збереження значної ролі рибальства (а отже, і зрівнювального фактора в розподілі) у господарському житті протягом усієї історії країни служило одним з обмежувачів, що не давав можливості для надмірного майнового розшарування. А останнє, як відомо, є найпотужнішим джерелом соціальної напруженості. Історія Японії знає дуже небагато селянських рухів і повстань, які не витримують порівнянь з тим, що відбувалося в Європі або в Російській імперії.

На межі III-IV ст. в Японії розпочинають вирощувати поливний рис. Це-основна сільськогосподарська культура відтоді і донині. Його продуктивність принципово вища, ніж урожайність інших відомих людині культур зернових (за винятком, можливо, кукурудзи). І це забезпечувало постійне зростання населення Японії в минулому. Поливне вирощування рису у Стародавній Японії здійснювали стійкі землеробські общини. А поля розглядалися як загальна власність. Приводити лани у належний став, знову відновлювати зрошення, збільшувати врожайність, аби вона встигала за зростанням населення, відбудовувати зруйновані землетрусами або тайфунами будинки поодинці було неможливо. За роботу бралися усією общиною. Звідси йдуть коріння японського типу свідомості - модель "моє село", якій притаманні колективізм, потреба підкорення, деякий конформізм, єдність дії. У японському суспільстві, і це зберігається нині, більше значення має не критерій неповторності особистості, а її приналежність до певної спільноти, структури (родинної, фірменної, регіональної, національної). Японці схильні до об'єднання в групу, коли індивід не мислить себе самостійною особистістю, а лише периферійною частинкою єдиного цілого, яка є чимось набагато більшим і значнішим, аніж просто сума індивідів.

Уявлення про групу (общину) як "сім'ю" передалися незабаром і самурайським об'єднанням, і середньовічним ремісничим цехам, і колективам сучасних японських фірм. Сучасний японець часто схильний вважати фірму, у якій він працює, своєю "другою сім'єю" (або і "першою") з усіма відповідними "синівськими" зобов'язаннями перед нею. Такий колективістський, напівобщинний тип соціальної організації японці називають "кьйодо-тай" (буквально "община"). Система відносин у ній передбачає патерналістське заступництво з боку лідера та "синівську" покору з боку підлеглих. Це так і зветься: "онбун - кобун" ("батько - діти"). З урахуванням цих традицій японські фірми спираються на три організаційні принципи ("три божественні дари"): довічне наймання на роботу; оплата праці за старшинством; пофірмові профспілки. Протягом тривалого часу такі принципи сприяли успішному розвитку японської економіки. Однак зараз вони належать до тих факторів, які цей розвиток гальмують.

Попри різноманітність природних умов, клімат Японського архіпелагу забезпечує можливість цілорічної напруженої праці, що не знає перерв на зиму та сієсту. Безперервний трудовий ритм створював певні передумови, разом з іншими факторами, для оформлення дуже суворої трудової етики - відомого ставлення японців до праці.

Матеріальна, зокрема харчова, основа японської цивілізації склалася до VIII-IX ст.: харчування переважно морепродуктами, відмова від тваринництва як продовольчої бази, поливне рисосіяння. Ще в період раннього середньовіччя сформувався один з визначаючих технологічних і соціоекономічних векторів розвитку японської цивілізації: віддання переваги трудомістким (а згодом - інтелектомістким) технологіям перед матеріале- та тергомісткими. У японського народу особлива повага до писемності, текстів, книг, малюнків, гравюр - цих трудо- й інтелектомістких носіїв цивілізаційної спадковості і каталізаторів цивілізаційних змін.

Господарсько-культурний комплекс, що склався в Японії, також зумовлював відсутність експансії в зовнішній світ (до революції Мейдзі 1868 р.). Цикл відтворення мав замкнений і самодостатній характер. Головним чинником була відсутність скотарства і те, що з ним обов'язково пов'язане, - комплекс територіальної агресивності, яка викликалася потребою в пасовиськах. До того ж - багаті ресурси моря, які на ті часи можна прийняти за невичерпні. Іригаційне рисосіяння, що передбачало напружену роботу і ретельне освоєння насамперед найближчого простору, значні витрати праці для створення і підтримування в належному стані іригаційних систем збільшували ступінь осілості населення і формували психотип, не дуже схильний до зміни місця проживання. Хоча в наш час набули популярності туристичні мандрівки, мільйони японців відвідують різні країни, проте на постійне мешкання за кордон щорічно виїздить тільки 15 тис. осіб.

Як і для будь-якої іншої цивілізації, для розуміння японської культурно-історичної спільноти важливо враховувати потрійне релігійне начало, що складається із синтоїзму, буддизму та конфуціанства. У давнину родові общини об'єднувалися спільними культами, ушановуванням єдиного родового божества. Поступово складалося релігійне вірування синто (синтоїзм). Пантеон раннього синто включав богів-предків родів, а також численних ландшафтних божеств, які мали місцеве значення. Ця віра обожнює природу. Зараз нараховується понад 8 млн синтоїстських божеств на чолі із сяючою богинею сонця Аматерасу. Синто не вимагає від віруючих щоденних молитов. Достатньо лише присутності в храмах на святах і приношень за виконання обрядів. У побуті ж - особливе релігійне ставлення до чистоти. Оскільки бруд ототожнюється із злом, то очищення є основою всіх обрядів. Чистота, порядок, взагалі організованість - найважливіші показники культури суспільства. У наступні часи це стало важливою підвалиною для здійснення модернізації Японії. Синто з його елементами анімізму (духи - в усьому: і в камінні, і в телевізорі), розмитістю граней між духовністю і природою, з його своєрідним історизмом (єдність етнонаціональних доль у змінюваності часів) багато в чому визначив і продовжує визначати вигляд Японії крізь століття.

У VI ст. японці сприйняли буддизм, який прийшов із Кореї. Дві такі несхожі релігії - язичницький культ обожнювання природи і вшановування предків - з одного боку, і віра, що ґрунтується на глибокій філософській основі, з іншого - ужилися і співіснують у японській цивілізації досі. Проповідники буддизм)' проголосили 8 млн місцевих святих утіленнями Будди, а синто назвав Будду одним із проявів всюдисущого божества. На той час, коли було прийнято буддизм, давня японська держава Ямато досягла певної політичної стабільності, однак пом'якшення відцентрових тенденцій усе ще залишалося однією з головних турбот правлячого роду. Аби подолати ідеологічну роздробленість, що освячувалася культами синто, японські правителі звернулися до релігії розвиненішого суспільства - до буддизму. Окрім того, що ця релігія сприяла становленню загальнодержавної ідеології" вона ще й сформувала новий тип особистості, у якої слабшою була родова прив'язаність, і тому вона здавалася більш здатною функціонувати в системі державних відносин. Хоча слід зазначити, що в Японії буддизм є своєрідним. Це - дзен-буддизм. За ним людина та її душа інтуїтивно й інтимно близькі вічно недомовленому вселенському ладу. Ця віра наклала особливий відбиток на духовність японського народу: істина дається людській душі насамперед як миттєва краса, що фрагментарно закарбовується.

Дуже важливою складовою фундаменту японської цивілізації стало конфуціанство. Хоча воно з'явилося в Японії раніше, проте Його розквіт припав на XVII ст., коли відбувалася перебудова країни ворогуючих феодалів у єдину державу. Саме тоді конфуціанство сприяло стабілізації становища й управління соціальними процесами. Воно акцентувало ідею державності, порядку, управління, легітимної влади, ієрархії в малих групах. Конфуціанство принесло із собою ідею про те, що основа моралі - це вірність, яка розуміється як обов'язок вдячності до старших і до тих, хто стоїть вище. Конфуціанська етика обов'язку, культу родини і предків, який підтримувався синто, визначили моральний клімату країні. Звідси модель соціальної організації за типом відносин учителя з учнем на основі взаємозалежності - "іємото". Звідси - готовність японців коритися не тільки батьку, старшому або вчителю, але й соціальному цілому, національній державі.

У 645 р. принц Нака як покарання за змову знищив більшу частину роду Cora, який був йому суперником і мав головну роль при дворі. Було проголошено початок нової ери - Танка* ("Великі зміни"). На початку 646 р. вийшов указ із викладом основних принципів докорінних соціально-політичних перетворень. Ці зміни, відомі як Реформи Тайка, продовжувалися приблизно 50років і закінчилися виданням першого кодексу законів "Тайхо ріцурьо" в 702 р. Насамперед верховний правитель племені Ямато був поставлений у ранг імператора - "Тенно" ("Син Неба")1.3 метою підвищення престижу імператорської влади було використано легенду про божественне походження імператора. Для максимальної централізації державної влади всю країну поділили на провінції (куні), повіти (гун) та міські поселення (рі) на чолі з губернаторами, начальниками та градоначальниками, які призначалися урядом. Ліквідовувалася існуюча система землеволодіння, коли родова знать здійснювала автономну владу над землею та людьми, які на ній проживали. Уся земля проголошувалася державною власністю, а общинники - підданими трону. Земля підлягала розподіленню серед селян згідно зі зрівняльною системою за кількістю їдців. За це вони мали сплачувати велику кількість податків і виконувати повинності, серед яких і виконання військової служби.

Ці закони в основних рисах визначили життєвий лад японців на період понад 500 років. Проте в самому законі існували положення, що порушували принцип державної власності на землю. Наділи (привілейовані - посадові, рангові, дарчі, яків тисячі разів перевершували наділи селян) з прикріпленими до них людьми надавалися і родоплемінній знаті, і великим чиновникам, і монастирям, і храмам. Зі зростанням матеріальних статків феодальної знаті знову загострюється суперництво між родами, кланами.

У 710 р. було побудовано першу постійну столицю Японії - м. Нара. Воно зводилося за зразком тодішньої китайської столиці Чаньань. Слід звернути увагу на те, що одним з провідних принци nie існування японської цивілізації була і залишається здатність до засвоєння навичок і знань, що надходять внаслідок контактів з іншими народами. У японців це зветься "вакон йосай", що можна перекласти так: "узяти новітні знання, напрацьовані іноземцями, але не дозволити їм похитнути підвалини японського способу мислення". Різновидом є "вакон кансай" - буквально "японська душа - китайська премудрість". Японія багато чого запозичила від старшого за віком Китаю: технологію поливного рисосіяння, його приготування і вживання (за допомогою паличок), ієрогліфічну систему писемності (щоправда, переробивши і пристосувавши під себе), основи держави, планування першої столиці тощо. Також до китайських впливів можна віднести дух патерналізму, жорстку прив'язаність молодших до старших, що знайшло найбільш повний вираз у дусі бусідо, культі самурайської етики.

Служиле дворянство - бусі - з'явилося в X ст., коли виникли могутні феодальні дома, які мали багато васалів. У 1185 р. внаслідок міжусобних війн між родами Тайра і Мінамото влада в країні переходить до рук північно-східних феодалів, які в 1192 р. проголошують свого вождя Єрітоно Мінамото правителем держави. Із цього часу його звання "сьогун" (полководець) стає найменуванням військово-феодального правителя Японії. А імператорська династія зберігає суто номінальне значення. На багато років встановлюється сьогунат - система військового владарюванні країною. Наразі слід акцентувати на тому, що в політичній традиції Японії широко використовувався механізм, при якому влада була представлена двома особами - номінальним і фактичним правителем, певним дуалізмом влади. При такій системі перші особи держави - лише її фасад або навіть ширма, за якою приховуються реальні можновладці.

У здійсненні реальної влади допомагало служиле дворянство -бусі -- персональні васали сьогуна, які займали головні адміністративні посади. Бідне дворянство складалося із самураїв (частина з яких була не заможніша, ніж селяни). Самурайство з'явилося у VIII ст. Саме слово "самурай" походить від старовинного "самурау" - "служити, охороняти". Самураї були професійними вояками, що знаходилися на службі у знаті. Виконання військової служби було для них головним заняттям. Загони самураїв під керівництвом свого князя "дайме" вели нескінченні війни за розширення його володінь або захист від чужих зазіхань. Життя і смерть самурая підпорювалися єдиному закону - закону честі. Загалом кодекс самурайської честі можна звести до п'яти головних настанов: вірність, ввічливість, мужність, правдивість, простота. Душа самурая - меч, професія - війна. А вільний від походів час - психофізичне вдосконалення, до якого входило заняття військовими мистецтвами, очищення і медитація, осягання витонченої словесності та живопису, таємниць чайної церемонії та мистецтва ікебани. Презирство до смерті, готовність, не розмірковуючи, віддати життя за свого сюзерена, рішучість покінчити життя самогубством (сеппуку або харакірі - ритуальне вспорювання черева) в разі його загибелі або порушення кодексу честі вважалися основою доблесті самурая. Разом із тим самураї відзначалися безмежною жорстокістю, підступністю, нещадністю до ворогів, навіть переможених. Якщо прослідкувати історію самурайства далі, то після революції 1868р. ця верства населення втратила свої позиції. Поступово з вулиць селищ і міст зникли фігури грізних воїнів, які могли, просто тренуючись, зрубати голову перехожому селянину. Частина з них навіть підняла повстання, оскільки не задовольнялася невеликими виплатами. Інша частина прийшла на чиновницькі й офіцерські посади. Дотримуючись кодексу честі, вони залишалися непідкупними, і тривалий час Японія не знала, що таке корупція, хоча в наш час це явище теж набуло поширення.