Розділ «Тема 6. Японська цивілізація»

Проте перетворення здійснювалися на компромісній основі, особливо щодо верхівки суспільства. Так дайме, яких змушували заявити про "повернення" імператору своїх князівств, спочатку залишалися у своїх володіннях на посадах губернаторів. Коли в 1871 р. вийшов імператорський указ про ліквідацію колишніх князівств і створення префектур, губернаторами були призначені урядові чиновники, а колишні князі одержали великі викупні суми за землю й аристократичні титули. У 1889 р. введено в дію Конституцію, що зміцнила самодержавний характер влади. Парламент, запроваджений у 1890 р., мав обмежені прерогативи.

Уряд переслідував мету швидкого подолання економічної та військової відсталості Японії в інтересах спочатку національної безпеки, а потім і військової експансії. Для цього він став на шлях протекціонізму, насадження капіталістичного способу виробництва "згори" під гаслами "сильна армія" і "багата країна". У своїй політиці заохочення промислового виробництва уряд підтримував колишню торгово-лихварську буржуазію, торгові дома феодального походження (Міуї, Сумітомо тощо), а також заповзятливих ділків із дворян (Івасакі, Годай та ін.), створюючи тепличні умови для розвитку цих фірм, які потім виросли в японські концерни - дзайбацу. Хоча така економічна політика сприяла швидкому капіталістичному розвитку країни, вона заважала непривілейованій міській і сільській буржуазії. До того ж розорювалася основна маса селянства. Подібна політика стримувала зростання внутрішнього ринку, необхідного для розвитку промисловості.

Здійснюючи свою модернізацію, Японія в той період запозичила в Заходу концепцію "прогресу". Поняття "прогрес" - дуже широке. У даному випадку слід підкреслити його основу - лінійний розвиток на основі необмеженого вдосконалення науки і техніки. У Японії це вилилося у два процеси: запозичення науково-технічних досягнень Заходу і народження ідеї експансії Японії. Зовнішня політика Японії набуває експансіоністського характеру. У1894 р. вона почала війну з Китаєм, й у 1895 р. за Симоно-секською угодою до неї відійшли острови Тайвань і Пенхуледао.

Японія також одержала від Китаю велику контрибуцію. У1904- 1905 рр. Японія завдала поразки у війні Росії. Росія віддала південну частину острова Сахалін, а також право оренди Ляодунського півострова. У1910 р. Японія анексувала Корею. Свій агресивний зовнішньополітичний курс Японія мотивувала тим, що вона має невелику територію, перенаселена, бідна на корисні копалини. Японські ідеологи стверджували, що для забезпечення свого існування як нації Японія не має іншого шляху, окрім загарбання чужих територій.

Лише через тридцять років після початку реформ Мейдзі-ісів Японія єдина з азіатських країн поповнює коло провідних держав світу. Якщо ще в середині XIX ст. поява парових кораблів американців увела японців до стану прострації, то у травні 1905 р. в Цусимській протоці адмірал Того вщент розгромив могутню ескадру адмірала Рождественського - ескадру Росії, яка до того часу вже два повних століття була морською державою. Цусима - не тільки грандіозна морська битва. Вона засвідчила цивілізаційний прорив Японії. Складалася принципово нова ситуація: азіатська нація, яка ніколи раніше не проводила експансіоністської політики, починає завойовувати Азію, навіть можна сказати, свою праматір, оскільки первісне переселення відбувалося з Кореї, а численні запозичення - з Китаю, тобто звідки Японія одержала у свій час певні цивілізаційні основи. У політичному аспекті за нею визнали рівноправне становище на міжнародній арені. Це знайшло своє вираження у поступовому анулюванні нерівноправних договорів 1854 р.

Під час Першої світової війни Японія одержала певні надбання, зокрема, вона захопила німецькі колонії в азіатському регіоні. У1915 р. вона висунула 21 вимогу до китайського уряду, більшість із яких той задовольнив. У цей період удвічі зросло промислове виробництво, а монополістична буржуазія перетворилася на най впливовішу політичну силу. Проте після закінчення війни економічний стан Японії різко погіршився. На початку 1920-х рр. у зв'язку з падінням попиту на військові матеріали й озброєння і поверненням на східні ринки давніх конкурентів у Японії розпочалася криза перевиробництва. До цього додалася світова економічна криза 1920-1921 рр. Усе разом значно послабило її позиції. На Вашингтонській конференції 1921-1922 рр. було завдано серйозного удару японським зазіханням на монопольне панування в Китаї. Світова економічна криза 1929-1933 рр. ще відчутніше вдарила по японській економіці. Така ситуація пояснювалася, насамперед, вузькістю внутрішнього ринку, низькою концентрацією капіталу. Оскільки економічний стан Японії значною мірою залежав від зовнішньої торгівлі, то негаразди світового ринку мали для неї катастрофічні наслідки (напр., падіння попиту на шовк-сирець, який був однією з найважливіших статей експорту тощо).

У пошуках виходу з кризи Японія у вересні 1931 р. окупувала Маньчжурію, створивши маріонеткову державу Маньчжоуго, що перетворилася на базу агресії проти Китаю та СРСР. 26 листопада 1936 р. було підписано Антикомінтернівський пакт між Японією та Німеччиною, що заклав підвалини формуванню блоку фашистських держав. 27 вересня 1940 р. Японія, Німеччина й Італія підписали Троїстий пакт, який відображував їхні прагнення щодо розподілу світу. Визнавалося лідерство Німеччини й Ітадіїв Європі, а Японії - у "Великій Східній Азії". У липні 1937 р. Японія розпочала війну в Китаї (тривала до 1945 р.). Спроби агресії проти СРСР мали місце в 1938 р. у районі острова Хасан. У1939 р. між ними трапився інцидент на р. Халхін-Гол. У1941 р. Японія спостерігала за боротьбою, що точилася між Німеччиною та Радянським Союзом, вичікуючи момент. Поразка німців під Москвою була одним із факторів прийняття Японією стратегічного курсу на встановлення свого панування у Східній Азії. 7 грудня 1941 р. японські військово-повітряні сили несподівано атакували Перл-Харбор - військово-морську базу США на Гавайських островах. Американці протягом двох годин втратили 90 % своїх військово-морських сил і військово-повітряного флоту на Тихому океані. Водночас японці висадилися на Малаккському півострові, захопили острови Уейк і Гуам, які належали Сполученим Штатам. До середини 1942 р. японці окупували приблизно 7 млн кв. км території в Азії з населенням понад 400 млн осіб. Проте в 1942 р. характер подій змінився: США завдавали Японії одну поразку за іншою. 26 липня 1945 р. США, Велика Британія і Китай висунули перед Японією ультиматум про безумовну капітуляцію. Його було відхилено. 6 і 9 серпня на японські міста Хіросіма і Нагасакі було скинуто американські атомні бомби, які знищили міста разом із сотнями тисяч жителів. 8 серпня 1945 р. у війну з Японією вступив СРСР, денонсувавши попередньо Пакт про нейтралітет, підписаний із Японією 13 квітня 1941 р. Після боїв у Маньчжурії 14 серпня Японія капітулювала. Офіційний акт про капітуляцію підписали представники США, Британії, СРСР і Японії 2 вересня 1945 р.

Японія після війни лежала в руїнах. Військові втрати становили 2 млн 800 тис. убитими, проте чисельність населення зросла на 100 % завдяки прибуттю репатріантів з колишніх колоній, які

повністю були втрачені. Житловий фонд у містах й іригаційні системи зазнали сильних руйнувань. Бомбардування знищили приблизно чверть промислових підприємств і сильно пошкодили транспортну мережу. Втрата колоній означала втрату основи сировинного постачання. Японія втратила океанський флот. Збройні сили і праві організації були розпущені. У країні перебували іноземні окупаційні війська.

Американська окупаційна адміністрація здійснила в Японії серію глибоких інституціональних реформ, зокрема було скасовано Конституцію Мейдзі, що стверджувала несучасну абсолютну монархію, і введено нову Конституцію, яка базувалася на принципах буржуазної демократії. За конституцією 1947 р. абсолютна монархія перетворювалася на конституційну. Влада імператора обмежувалася статусом "символу держави і єдності нації". Він позбавлявся владних функцій. Проголошувалася суверенна влада народу, засновувався у новій якості найвищий орган влади - парламент. Декларувалися демократичні права та свободи. У ст. 9 Конституції йшлося про безумовну відмову Японії від війни при розв'язанні міжнародних суперечок і заборону створення в країні будь-яких збройних сил, окрім невеликих сил самозахисту.

Як і в Західній Німеччині, окупаційна влада сприяла проведенню лібералізації цін, стабілізації бюджету і запровадженню фіксованого валютного курсу. При цьому реформи тут виявилися масштабнішими і глибшими, ніж у Західній Німеччині. Було здійснено програму демонополізації економіки, що охоплювала розпуск довоєнних концернів на чолі із сімейними холдингами ("дзаябацу"), широкий розпродаж їхніх акцій, дроблення найбільших промислових компаній та ухвалення антимонопольного закону. Програма переслідувала мету ліквідувати надмірну концентрацію економічної могутності і посилити ринкову конкуренцію. Згодом було здійснено аграрну реформу з ліквідацією великих володінь і масовим перепродажем землі. Це призвело до створення сільського господарства дрібних незалежних фермерів. Окупаційна влада перебудувала систему державних підприємств і здійснила фінансове оздоровлення приватних корпорацій і банків. Податкова реформа в кращі забезпечила підприємствам внутрішні джерела накопичень.

З кінця 1948 р. в обстановці холодної війни США зробили акцент на перетворенні Японії зі свого ворога на союзника на Далекому Сході. За підтримки з боку Сполучених Штатів японська економіка почала швидко відбудовуватися. Мали значення не тільки реформи, а й великі замовлення, що надходили від Америки, зокрема, на великовантажні кораблі тощо. Свою стимулюючу роль у відновленні промисловості відіграло перетворення Японії на базу матеріально-технічного постачання американської армії під час її військових дій проти Кореї в 1950-1953 рр. 8 вересня 1951 р. було підписано договір між двома країнами про гарантію безпеки, за якою США отримували можливість мати свої війська та військові бази в Японії, а Японія, у свою чергу, одержувала певний військовий захист і не витрачала гроші на військову сферу, спрямовуючи їх в економіку. Таким чином, після закінчення Другої світової війни для країни настав другий етап модернізації, під час якої вона дуже успішно демонструвала поступовий стабільний розвиток, який забезпечив їй уже в 1968 р. друге місце в капіталістичному світі після Америки.

Коли це сталося, почали говорити про "японське економічне диво" і намагатися знайти пояснення цьому феномену. Головну роль, звичайно, відіграло традиційне прагнення японців скористатися чужим досвідом. Практикувалися масові закупівлі новітнього обладнання, імпорт закордонних технологічних розробок у формі ліцензій, патентів. Цей імпорт дав Японії величезну економію часу та коштів на наукові дослідження й запровадження винаходів у виробництво. Японські підприємці не зупинялися на винайденні вже винайденого, а намагалися відразу вирватися на передній край технічного прогресу. Свою роль відіграли реформи, здійснені під керівництвом американської окупаційної адміністрації та інші форми допомоги з боку Америки. Проте японська цивілізація, використовуючи певні елементи західного капіталізму, здійснювала синтез із власними східними традиціями. Дуже важливими були висока культура праці і санкціонована конфуціанською етикою система патронажно-клієнтарних зв'язків, соціальна дисципліна й організованість. Серед чинників, що сприяли швидкому піднесенню Японії, слід також виокремити особливу роль держави, особливий тип зв'язку між політичними, чиновницькими і діловими колами, надзвичайну компетентність бюрократії, японський тип менеджменту, в основі якого - організація бізнесу за зразком "компанія - сім'я".

Водночас варто звернути увагу на дорогу ціну японських успіхів, зокрема на колосальні трудові зусилля людей. З одного боку, протягом десятиріч японці приносили дозвілля в жертву праці, працюючи на 200-500 год на рік більше, ніж робітники у Сполучених Штатах та Західній Європі. Хоча середня тривалість відпустки в Японії зросла із 14 днів до майже 18, ступінь її реального використання не перевищує 57 %, тобто багато японців її не використовують роками. З іншого боку, протягом усього повоєнного періоду компенсація праці в Японії значно поступалася рівню провідних країн Заходу. Соціальна гармонія насаджувалася через конформізм і поклоніння, які насправді придушують особистість. Система освіти спрямована не на виявлення особливих талантів, а на знищення негативних рис, тобто дитина, яка відрізняється від інших, - це погана дитина. Усі повинні бути "як один". Така система не сприяє творчості, що нині дало про себе знати з погляду неможливості подолати системну кризу. Переважна більшість японського населення має тісні квартирки, дуже тривалий робочий день, колективні заняття фізичними вправами і шукає розради в національних гордощах.

У 1960-1970-х рр. набули поширення теорії ніхондзінрон ("учення про японців"), які також називаються "культурним націоналізмом". Певний час великою популярністю користувалася теорія "мозку японців". За цією теорією, через використання ієрогліфіки мозок японців працює інакше, повноцінніше, ніж у народів, що використовують абетку. Проте на початку XXI ст. з'явилася принципово протилежна думка: використання ієрогліфів замість алфавіту гальмує культурний та інтелектуальний розвиток. У країнах "алфавітної культури", як називають їх самі японці, дитина до 10 років, а то й раніше, повністю оволодіває читанням і здатна прочитати будь-яку книгу з батьківської книжкової шафи. Ще у шкільні роки вона може познайомитися з усією світовою літературною класикою. Інша справа - чи багато вона в ній зрозуміє. Японський же школяр тільки у старших класах школи, у 15-18 років, оволодіває мінімумом ієрогліфів, необхідних для читання Сервантеса або того ж Місіма. Якщо взяти до уваги традиційну популярність коміксів "манга", поширення Інтернету та комп'ютерних ігор, а також масовий відхід від читання зі вступом на роботу, так узагалі дуже сумнівним стає знайомство пересічного японця із серйозною літературою, що необхідна для повноцінного духовного й інтелектуального розвитку особистості. Варто зазначити, що поява подібних теорій збіглася з економічними складнощами Японії, тоді як теорії ніхондзінрон були, без сумніву, пов'язані з її економічними успіхами.

Останнє десятиріччя ознаменувалося докорінним переломом у революцією, глобалізацією і перетворенням науки та знань у безпосередню виробничу силу, основний технологічний фактор. Ця трансформація викликана швидким висуненням на провідні позиції так званої нової економіки, що базується на інформаційних й інших високих технологіях. Прорив Північної Америки і Європейського Союзу (ЄС) в освоєнні нової економіки, що забезпечило їм майже безроздільну монополію на найважливіші інформаційні та технологічні новації, може призвести до серйозних змін у світовій економіці та політиці. Із цим феноменом, зокрема, значною мірою були пов'язані фінансові кризи в Південно-Східній Азії. Найбільш вражаючим і найменш очікуваним результатом настання нової економіки став кінець японського "економічного дива". Ще півтора десятка років тому Японія знаходилася на піку своєї економічної могутності, викликаючи сильні побоювання з боку Сполучених Штатів та ЄС. Проте зараз не Китай, як раніше, а саме Японію називають "хворою людиною Азії". Падіння темпів особливо вражаюче на тлі зростання КНР. Виявилося, що стратегія модернізації навздогін уже вичерпала себе. Вона може за певних умов добре діяти на етапі індустріального суспільства, проте "не працює" на етапі постіндустріального. Перебуваючи в ейфорії успіхів 1970-1980-х рр., Японія захопилася зростанням кількісних показників індустріальної економіки і пропустила початок постіндустріальної революції, де ключові позиції впевнено посіли США і частково країни ЄС. Фактично Японія не має своїх мегатехнологій, і її позиції в галузі фундаментальних наук дуже слабкі. Японія завжди запозичувала і копіювала чуже. Японці відрізняються винахідливістю й умінням пристосовувати різноманітні винаходи до інших сфер життя. Однак самі вони не здатні здійснювати фундаментальні прориви або висувати нові концепти. Таким чином, до конкуренції на постіндустріальному рівні Японія виявилася неготовою.

Японська модернізація також спиралася на обмеження внутрішнього попиту заради нестримного інвестування й експорту, зрощування держави та бізнесу (без державної підтримки дуже мало японських фірм спроможні витримувати конкуренцію на світових ринках), створення тепличних умов для гіпертрофованих місцевих фінансово-промислових груп. Традиції для японців залишаються найважливішими. Іноземці піддають критиці їх "некапіталістичну ринкову економіку" з формальними нормативами і неформальними традиціями. Незважаючи на те, що в Японії домінує приватна власність і приватні корпорації, ділова практика керується набором неписаних правил і зобов'язань, які спираються на конфуціанські традиції. Для сторонніх вони є заплутаними і незрозумілими. Приклад - манера уникати визначеності, як того вчить дзен-буддизм, зокрема не давати визначеної відповіді "так" або "ні" в ділових переговорах.

У Японії відсутній нормальний ринок праці. Існує довічне наймання на роботу, коли людина приходить у фірму, як у родину, якій не можна зрадити. А заробітна плата залежить від стажу роботи, а не від кваліфікації або особливих якостей. Звичайно, у певний період патерналізм у трудових відносинах відіграв свою позитивну роль. Керівники великого бізнесу визнавали домінантою розвитку економіки країни стабільний і мирний характер трудових відносин. Значною мірою завдяки такій системі, заснованій на консенсусі та компромісі, характеру зв'язків пофірмових профспілок із підприємцями, які складалися під впливом специфічних соціокультурних факторів, у Японії достатньо безболісно відбувався процес модернізації. Відсутність давніх традицій громадянських свобод ускладнює глибоке усвідомлення соціальних протиріч і теж сприяє громадянського миру в країні. Поки економіка могла, вона утримувала велику кількість людей, ефективність роботи яких насправді була дуже проблематичною. Як говорять самі японці: якщо в Америці автомобіль, який виробляє двоє людей, продає один, то в Японії автомобіль, який виробляє одна людина, продають двоє. Пересічний європеєць радше житиме на грошову соціальну допомогу із безробіття. Пересічний японець за ті ж гроші буде виконувати непотрібну і безглузду роботу, тому що "байдикувати соромно". Однак із поглибленням кризи тримати на робочому місці непотрібних людей і виплачувати їм чималу зарплату стає дедалі складніше. Виникає проблема, особливо із чоловіками похилого віку, які або вже зовсім непрацездатні або не можуть працювати ефективно, але життя поза роботою собі не уявляють.

За умов, коли потрібна максимальна ефективність праці, виникають проблеми і з "групізмом'', який має на увазі згуртовані дії рівних людей, які не відрізняються один від одного. У Японії, де, за японською ж приказкою, "цвях, що стирчить, забивають", існуюча система орієнтована на придушення індивідуалізму та духу суперництва. Це згуртовує колектив, але позбавляє людей творчого імпульсу. Як зазначав радник японського уряду Талі, Сакаія: "Суспільство, яке звикло до того, що ніхто не може виявити індивідуальність, ніхто не може мобілізувати свої творчі сили, що найкраще слідувати правилам і нормам, створеним бюрократією за зразками минулого і за іноземними зразками, - І таке оптимально організоване індустріальне суспільство, така японська дійсність". Підкреслимо: "індустріальне", а не постіндустріальне суспільство, яке саме і базується на індивідуальній творчості.

У Японії відсутній інститут незалежної фірми, адже акціонери компанії пов'язані між собою і з банками на підставі перехресного володіння акціями. Групові відносини створюють міжфірмене середовище, яке е непроникним для сторонніх, особливо для іноземців. Фірми культивують і консервують довготривалі партнерські відносини. Ринок не працює як механізм життєздатних фірм. Панує державний патерналізм, а вільна конкуренція не діє. Звинувачення в порушенні вільної конкуренції й економічній закритості були висунуті ще в 1989 р. на високому дипломатичному рівні на японо-американських переговорах. Вашингтон вимагав покласти край закритості японської економіки, але в Японії багато хто вбачає у цьому замах на незалежність суверенної держави. Як би не ставилися до вільної конкуренції самі японці, але їхня країна за індексом конкурентоспроможності в 1991 р. опинилася на 18 місці у світі, хоча колись була на першому.