РОЗДІЛ 5. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УКРАЇНІ

o залучати для діагностики або лікування більш компетентного лікаря, якщо необхідна пацієнту медична допомога виходить за межі його професійних можливостей;

o зберігати лікарську таємницю навіть після смерті пацієнта;

o надавати невідкладну допомогу, якщо немає впевненості в тому, що інші бажають і можуть її надати;

o не переманювати пацієнтів у своїх колег;

o дотримуватися принципів "Женевської декларації", схваленої ВМА.

Третім пакетом міжнародних декларацій закладено засади надання медичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров'я, викладені в резолюціях: 27-ій Всесвітній Медичній Асамблеї (Мюнхен, 1973) та доповнених резолюцією 35-ї Всесвітньої Медичної Асамблеї (Венеція, 1983).

3гідно з міжнародними деклараціями будь-яка національна система охорони здоров'я повинна включати 12 принципів надання медичної допомоги.

1. У будь-якій системі охорони здоров'я умови роботи медичних працівників повинні визначатися позиціями лікарських товариств.

2. Кожна національна система охорони здоров'я повинна забезпечувати пацієнтові право вибору лікарні, а лікареві - право вибору пацієнта, не нехтуючи при цьому ні правилами лікарні, ні пацієнта. Принципу вільного вибору необхідно дотримуватись і в медичних центрах. Професійним та етичним обов'язком лікаря є надання невідкладної медичної допомоги без усяких винятків.

3. Кожна національна система охорони здоров'я повинна бути відкритою для всіх лікарів, що мають право на медичну практику: ні медичних працівників, ні лікарів не можна примушувати до роботи на неприйнятних для них умовах.

4. Лікар має бути вільним у виборі місця своєї практики і обмеженим тільки своєю спеціальністю.

5. Медичне товариство повинно бути адекватно представлене в усіх державних інститутах, що мають відношення до охорони здоров'я.

6. Усі особи, що беруть участь у лікувальному процесі або контролюють його, повинні поважати та охороняти конфіденційність взаємовідносин між пацієнтом та лікарем.

7. Необхідно гарантувати лікарям моральну, економічну та професійну незалежність.

8. Якщо гонорар за медичні послуги не визначений прямою угодою між лікарем та пацієнтом, то установа, що фінансує надання медичних послуг, зобов'язана адекватно компенсувати працію лікаря.

9. Сума гонорару лікаря повинна залежати від характеру медичної послуги. Вартість медичного обслуговування повинна визначатись угодою за участю представників медичного товариства, а не одностороннім рішенням організації, що фінансують надання медичних послуг або державою.

10. Якість та ефективність надання медичної послуги, обсяг, вартість та кількість послуг повинні оцінювати лікарі, керуючись більш регіональними, а не національними стандартами.

11. Інтереси хворого диктують, що не може бути обмеження права лікаря на виписування будь-яких препаратів та призначення будь-якого лікування, адекватних з точки зору сучасних стандартів.

12. Лікар повинен намагатися поглиблювати свої знання та підвищувати професійний статус.

Професійна незалежність та свобода необхідні лікареві для надання якісної медичної допомоги. Тому лікарі мають право вимагати від суспільства, щоб ніякі філософські, релігійні, расові, політичні, географічні, фізичні та інші бар'єри не перешкоджали їхній професійній лікарській активності, спрямованій на отримання нової інформації знань, умінь та навичок.