Розділ «5. Покалічений патріарх»

З діаметрально протилежного напряму Лакан розташовував функцію прагнення та розкриття з боку батька, чия влада відбивалася в едиповому комплексі, оскільки він створює трикутник, який відділяє дитину від матері.

Горнило злочину, божевілля, неврозу — сім’я була, отже, в його розумінні, найгіршою з структур порівняно з усіма іншими: «Сім’ї, я вас ненавиджу, тому що не можу вас не любити», — таким могло би бути його гасло. Тож він віддавав шану Фройду: «Найвища випадковість генія не може, очевидно, сама пояснити, чому саме у Відні — тодішньому центрі держави, яка була melting-pot (плавильним тиглем) найрізноманітніших форм сім’ї, від найар-хаїчніших до найрозвиненіших, від агнатичних груп слов’янських селян до найменших форм міщанської сім’ї та до найбільш занепаднщ^их форм нестабільного подружжя, не рахуючи феодального чи дріб’язкового патерналізму — син єврей-ського патріархату вигадав едипів комплекс. Хай там як, але саме форми неврозу, що домінували на-прикінці минулого століття, показали, що вони тісно залежать від умов сім’ї»[186].

Здіймаючи вгору прадавнього герба батька, перетвореного самим рухом історії на неспроможного патріарха, Лакан ставив питання щодо доцільності фройдівського прочитання «Едипа» Софок-ла. Очевидно, що з 1938 р. він починає читати навиворіт —або інакше — міф і трагедію. І несподівано він заявляє, що «мужній протест жінки» — це найвищий насліди створення едипового комплек-су. Але замість зробити зі Сфінги заступника бать-ка, і з його усунення — провісника бажання матері, він бачив у цьому скоріше «жартину звільнення від матріархальних тираній і занепад ритуалу вбивства царя»[187]. Він також підкреслював, що в тому кро-ці, який Фройд зробив від верховенства символічного ладу в напрямку до Едипа, ховається жахливий зворотний аспект: «затемнення жіночого начала під чоловічим ідеалом, живим знаком якого впродовж віків цієї культури слугує завдяки своїй таємниці, Непорочна Діва»[188].

Тема «непорочної різниці» як парадигма жіночої насолоди, чужорідної владі символічного ладу, повторюватиметься впродовж усього розгортання думки Лакана. Вона приведе його врешті-решт до докорінного перегляду прочитання грецьких трагедій. Лакан віддасть перевагу не тому Едипові, що був фіванським царем і тираном надміру, а Едипові в Колоні — похмурому старому, в якого відібрали владу й позбавили атрибутів батьківства. Аналогічно щодо наступного покоління, то він обере Антигону —в його очах містичну героїню смертоносного шляху —між двома смертями, а не Електру чи Ореста. І зрештою, Гамлет для нього буде не винуватим сином, а героєм трагедії неможливого, бранцем мертвого батька — привиду — і матері, що прищепила йому справжню відразу до жіночого[189].

Таке, майже садівське, зображення містичної непорочності, що виходить з-під контролю роз’єднувального логосу, показувало, як сильно прагнув Лакан відділити жіноче від материнського і зрозуміти його місце. У цьому відношенні можна припустити, що якщо Фройд відповів новою концепцією символічного ладу на страх, що виник наприкінці століття стосовно стирання статевої різниці, то Лакан продовжив цей його рух, вирішивши помірятися силами з вторгненням реальності цієї різниці. Він повторить це тоді, коли жінки прагнутимуть утвердити свою статеву різницю, по війні, головною ознакою якої було бажання винищити людський рід.