Розділ «5. Покалічений патріарх»

У 1970 р. з видаленням терміна «голова сім’ї» саме поняття влади батька остаточно було вилучене з законодавства. Відтепер батько поділяє з матір'ю владу над дитиною, а його колишні права після того, як вони за кілька десятиліть сильно похитнулися, виявилися практично зведеними нанівець. Сім’я стає тепер «співбатьківською» («копаренталь-ною»), і термін «копарентальність» починає закріплюватися в ужитку[174]. П'ятьма роками по тому, коли були легалізовані аборти, на той час уже дозволені в багатьох країнах Європи, жінки виривають з-під чоловічого володіння повний контроль над дітонародженням. Вони здійснюють цей акт, ще навіть не виборовши рівноправності в соціальних і політичних правах[175].

Як уже зазначалося, новонароджені суспільні науки — антропологія та соціологія — заходилися аналізувати й описувати цю нову організацію сім'ї, водночас відмовляючись від еволюціонізму та посилання на давні героїчні династії, щоб перетворити вивченні спорідненості на модель досліджень універсального характеру, здатну передбачувати майбутні соціальні трансформації.

У 1892 р. Еміль Дюркгайм виробляє концепцію подружньої сім’ї[176] способом, дуже далеким від фройдівської міфології «стадій» та їхньої психічної інтеріоризації. І проте висновки, що він їх робить на основі своїх спостережень, не чужі «Едиповому» підходу. Він показує, зокрема, що створення так званої осередкової сім’ї, яка має своїм корінням найцивілізованіші германські суспільства Європи, базується на скороченні колишньої патріархальної організації.

За його твердженням, сімейний інститут має тенденцію до зменшення мірою того, як розширюються суспільні відносини й розвивається капіталізм, виводячи на світ індивідуалізм. Сучасна сім’я обмежується відтепер батьком, матір’ю, синами та їхніми нащадками, а також неповнолітніми та холостими дітьми[177]. У цій моделі батько зведений, за Дюркгаймом, до якоїсь абстракції, оскільки не він, а сім’я перебирає на себе розв’язання приватних конфліктів, виступаючи водночас основою для індивідуалізації суб’єктів і оплотом їхньої власної конечності. У разі, якщо вона не виконуватиме цю роль, суб’єкт може сприйняти себе як власну ціль і покінчити життя самогубством.

У 1898 р. Дюркгайм додає до цього опису соціологічне визначення спорідненості, відділеної від єдинокров’я. Оскільки єдинокров’я вийшло з первісної сім’ї, стверджує він, то воно ґрунтується на тотемізмі, а за ним стоїть первісна номінація. Адже емблема, успадкована від тотема, слугує основою для стосунків між членами одного клану, а це відділяє їх від приналежності, сконцентрованій на расі, крові чи спадкових зв’язках: «Навіть узяте саме по собі, народження не є достатнім ipso facto для того, щоб дитина стала невід’ємним членом домашнього суспільства; треба, щоб до цього ще додалися релігійні церемонії. Ідея єдинокров’я, отже, цілковито відсувається на другий план»[178].

Аналізуючи всі ці тлумачення сім’ї, від Фрой-да до Дюркгайма, розумієш, як психоаналіз, соціологія та антропологія зуміли за допомогою відповідних концептів зайнятися перехідними процесами, що вже відбувалися в житті сімей. Усупереч принципам психології народів або наївного еволюціонізму, які — від Бональда до Ле Плея — дивилися на сім’ю як на органічне тіло, що його моральні кордони треба було будь-якою ціною зберегти, ці три дисципліни запропонували нове визначення символічного ладу, яке дозволило аналізувати занепад влади батька, не руйнуючи при цьому структуру, яка давала змогу зберігати її в дедалі абстрактнішій формі.

Таке приниження було неминучим явищем і мало наслідком перетворення сім’ї на афективну фортецю, замкнену на приватних інтересах. А оскільки шлюби з кохання з часом призводили до вичерпання бажання та до розчарування в сексі, стосунки між матір’ю й дитиною ставали першорядними мірою зростання кількості розлучень і змін складу батьків у сім’ї. Тож протягом усього ХХ ст. спостерігалася поступова «матерналізація»[179] осередкової сім’ї, яка виражалася для психоаналізу у відносному відході від класичного фройдизму на користь теорій Мелані Кляйн.

Тим часом у Відні Фройд вважав, що не можна дітей піддавати аналізові раніше, ніж у чотири роки, як не можна його здійснювати «напряму» без посередництва батьків, яке матиме захисну функцію: «Ми виходимо з тієї попередньої умови, що дитина є імпульсивною істотою, з крихким «я» і з «надя», яке саме формується. У дорослого ми працюємо з уже закріпленим «я». Тож ми не вважаємо наш аналіз неточним, коли враховуємо в нашій техніці специфіку дитини, в якої під час аналізу «я» має підтримуватися проти всемогутнього імпульсного «це»[180].

Зі свого боку в Лондоні Мелані Кляйн пропонувала знищити бар’єри, які заважали психоаналі-тикові прямо дістатися до несвідомого в дитини. Захист, про який говорив Фройд, їй здавався оманою.

Поза межами цих технічних міркувань, які в 1925 р. дали життя новій методиці психоаналізу дітей, ясно видно, що, коли Фройд прагнув розкрити дитину, витіснену в дорослому, Мелані Кляйн через інтерес до джерел психозів і до архаїчних стосунків з матір’ю вивчала в дитині те, що було вже витіснене в ній: немовля. Починаючи з 1950-х рр., аналіз дітей повсюдно проводився радше за методикою Кляйн, ніж за методикою Фройда. І навіть попри те, що батьків ніколи не виключали з цього лікування, батько вже не займав місце посланця дитячого слова.

Як об’єкт усіх уявних проекцій, від найнена-висніших до найбільш фузійних, мати, в кляйнів-ському розумінні, більше не мала жодної антропологічної реальності. Хоч яким об’єктом вона була — добрим чи поганим, вона суб’єктивно сприймалася як місце несвідомих фантазмів і як джерело руйнування.

Мелані Кляйн доводила, що під виглядом найбільшої нормальності афективна сім’я приховує всередині найжахливіші муки та найзгубніші таємниці. Психічна патологія показувала, якою є норма в осерді стосунків між матір’ю та дитиною, якими прагнулося скасувати роз’єднувальну функцію батька. Треба було дочекатися клінічних результатів Дональда Вудса Віннікота щодо «достатньо доброї матері» (good-enough mother) і щодо «звичайно люблячої матері» (ordinary devoted mother), щоб виправити надміри цих маніхейських розбіжностей, які призводили до викривленого або психотичного бачення стосунків спорідненості[181].

Віннікот фактично відновлював рівновагу між обома полюсами материнського і батьківського, підкреслюючи, що батько «необхідний, щоб надавати матері моральну підтримку, щоб підтримувати її авторитет, аби бути втіленням закону й порядку, що їх мати вводить у життя дитини»[182]. У цьому відношенні він теж був представником матерналі-стської концепції сім’ї, згідно з якою дитина стала Його Величністю Малюком («His Majesty Baby»), а батько — опорою материнського авторитету. При цьому він відкидав маніхеїзм усемогутності — доброї чи поганої — «інтерналізованого» материнського, надаючи перевагу ідеї поділу символічного авторитету.

У межах цієї схеми, яка вплинула на всі західні суспільства, дитина — під кутом зору свого зв’язку з матір’ю — почала посідати центральне місце, що колись належало Богові-Отцю. Тож, з огляду на свою всемогутність, вона успадкувала порушений образ батьківської влади, який неначе розчинявся в небутті зростаючої матерналізації.

У 1938 р., у той час, коли Фройд узявся за Мойсея, щоб довести, що монотеїзм зобов’язаний своєю силою встановленню закону батька після витісненого зі свідомості вбивства, Лакан опублікував блискучу працю, в якій узагальнив стан західної сім’ї напередодні війни. Він висловлював у ній клінічні міркування щодо едипового комплексу чи психопатології стосунків між батьками й дітьми поруч із аналізом різних теорій психоаналізу, антропології та соціології, що допомагали зрозуміти статус і еволюцію сім’ї[183].

Об’єднуючи думки Бональда з Аристотелем і Дюркгаймом, Лакан ураховував ідеї Кляйн, щоб намалювати похмуру картину сучасної осередкової сім’ї. Але при цьому він спирався також і на німецького біолога Якоба фон Уекскула, який здійснив революційний переворот у дослідженні поведінки тварин і людей, показавши, що приналежність до певного середовища має сприйматися як інтеріоризація цього середовища в пережите кожного виду. Звідси думка про те, що закріплення суб’єкта в певному середовищі має визначатися не як договір між вільним індивідом і суспільством, а як відносини залежності між середовищем та індивідом, який сам визначається специфічними діями з інтеріоризації елементів цього середовища.

Таке запозичення дало змогу Лаканові наголосити, що сім’я організована згідно з імаго, комплексом несвідомих уявлень, позначених обома полюсами батьківського і материнського. Поза межами цієї приналежності, яка характеризує, на його думку, суспільну органічність сім’ї, жодна гуманізація індивіда не можлива.

На перший погляд, Лакан бачив сім’ю як органічне ціле й без вагань картав занепад батьківського імаго, який був таким характерним, як йому здавалося, для катастрофічного стану європейського суспільства напередодні війни. І проте, на відміну від теоретиків контрреволюції, він заперечував, що відновлення батьківського всевладдя може розв’язати проблему. Він також відмовлявся вбачати в сім’ї головний чинник увічнення раси, території чи спадковості. Колишня зверхність батька була втрачена назавжди — у цьому він був переконаний, — і будь-які плани реставрації могли закінчитися тільки фарсом, карикатурою, чимось штучним. Вдаючись до термінології, близької Бо-нальдові чи навіть Моррасу, Лакан аналізує феномен сім’ї в манері Дюркгайма та сучасної антропології[184]. На його думку, сім’ю слід розглядати під критичним оком розуму. Від такого підходу — і тільки від нього — залежить можливість увести в «органічне ціле» суб’єктивну свідомість, яка може від нього відірватися.

Лакан, отже, засвоїв урок Фройда. Переоцінка батька для нього могла бути лише символічною.

Спираючись на Анрі Берґсона[185], який у 1932 р. протиставив моралі прагнення мораль обов'язку, він бачив у відсуванні матері вбік конкретну форму першочергового обов’язку або закритої моралі. Виразом цього був комплекс відлучення дитини, тому що він відновлює у формі «імаго материнських грудей» перерваний живильний зв’язок. Існування цього імаго, вважав він, домінує над усім людським життям як заклик до ностальгії за всім. Воно пояснює в жінки постійність почуття материнства. Але коли це імаго не сублімується, щоб забезпечити суспільний зв’язок, воно стає смертельним. З цього випливає апетит смерті, який може виражатися в суб’єкта в самогубній поведінці.