Розділ «5. Покалічений патріарх»

Отже, Фройд ігнорує силу розриву, яку він утворив, відмовляючись бачити, наскільки вона вже сприяє розподілові бажання й дітонародження, хоча й не ставить при цьому під загрозу цивілізацію. Адже, на його думку, справжня небезпека для культури полягає не в цьому роз’єднанні, а в безмежній силі людської жорстокості, що підтримується наукою й технікою.

У 1976 р. Мішель Фуко виступив на захист еротизації і проти придушення: «Довго, мовляв, ми його терпіли і нібито й сьогодні ще живемо під його, цього вікторіанського режиму, ґнітом. На гербі нашої сексуальності, такої стриманої, без’язикої й лицемірної, красується начебто він, пануючий ханжа. [...] Висунемо головну гіпотезу роботи. Суспільство, що формується в ХУЛІ ст. — хоч як його називати: буржуазним, капіталістичним або індустріальним, — не лише протипоставило сексові фундаментальну відмову його визнавати, але й пустило в хід цілий арсенал інструментів, щоб виробляти щодо нього істинні дискурси»[155].

І справді, якщо подивитися на еволюцію західних суспільств від кінця ХІХ ст. і до середини ХХ, то стане помітно, що всупереч твердженню Фуко ці два рухи — придушення і виставлення напоказ сексуальності — ніколи не виключають один одного. Відповідно Едипова модель, яка їх ураховує, а не протиставляє, є виразом нової організації сім’ї, породженої самим цивільним суспільством, яка спирається на три визначні явища: революцію афек-тивності, яка дедалі більше вимагає, щоб буржуазний шлюб був пов’язаний з почуттям закоханості та розквітом жіночої й чоловічої сексуальності; надання першорядного місця дитині, чим «матерналі-зується» (стає більш «материнським», турботливим) сімейний осередок; систематичне застосування стихійної контрацепції, яка відділяє сексуальне бажання від дітонародження і породжує, отже, більш індивідуалістичну організацію сім’ї.

Наприкінці ХІХ ст. у більшості західних країн[156] на зміну шлюбам за домовленістю батьків[157] уже прийшли пізні шлюби — між двадцяти й двадцяти п’ятьма роками. Замість культу розбещеності, який колись був надбанням аристократії, і впливу релігії, яка відсилала суб’єкта до таємного зіткнення з самим собою, прийшла в той період раціональна та волюнтаристська політика, що прагнула класифікувати поведінку людей і примусити кожного індивіда до правильної реалізації сексуальності. Вся термінологія психіатрії, психології та сексології народилася з цього широкого руху, який супроводжував просування суспільства до демократичної рівності.

Зростання значення цивільного шлюбу привело до вироблення цивілізованої моралі, набагато більше вираженої в пуританських і протестантських країнах, ніж у католицьких[158]. Заснована на монополізації почуттів матримоніальним інститутом, вона вимагала, щоб кохання та пристрасть, які колись були атрибутом коханців, відтепер стали притаманними подружжю[159]. Вона сприяла, отже, радикальному засудженню так званих стосунків перелюбства —мастурбації, содомізму, феляції тощо, а також усіх плотських стосунків поза шлюбом. Налякані силою сексуальної енергії — лихий вплив якої відкривався в конвульсіях істеричних жінок, — захисники протестантської етики розпочали на початку 1900-х рр. «хрестовий похід» проти її можливого «падіння». Аби бути корисним індустріальній сім’ї, лібідо мало бути спрямованим, десексуалі-зованим, розміреним або ще зорієнтованим на так звані види діяльності «з віддачею», такі як освіта чи економіка. Вважалося, що в випадку, коли воно вирвалося б з тенет кодифікації, воно загрожувало б суспільству знищенням різниці статей. Жінки тоді б трансформувалися в чоловіків, чоловіки — в жінок, а ненька-батьківшина — в будинок терпимості для збоченців і бісексуалів.

Аби уникнути апокаліпсису, треба було, щоб лібідо контролювалося всередині буржуазного шлюбного життя. Отже, забороні насолоди поза шлюбом, яка обов’язково призводила до абстиненції, симетрично відповідало прагнення боротися в шлюбі з фригідністю жінок і безсиллям чоловіків. Справжній цивілізований шлюб передбачав вимогу нормалізованої сексуальності, сконцентрованої як на статевому акті, так і на оргазмі й дітонародженні. На противагу цьому за межами шлюбних уз жодна нормальна сексуальність не мала права на існування[160].

Ця вікторіанська за духом програма могла призвести тільки до катастрофи. Тому проти неї виступали в Європі й у Сполучених Штатах представники різних рухів за свободу: феміністки, анархісти, реформісти, ліберали, теоретики сексуальної революції та «вільного кохання», письменники, сексологи, лікарі. Найвідоміший з них, Генрі Гев-лок Елліс, без вагань знущався з цієї програми, підносячи ерос і вітаючи очікувану утопію ідеалу терпимості й щастя. Щодо Фройда, який сам став її жертвою, оскільки змушений був утримуватися від плотських стосунків зі своєю майбутньою дружиною впродовж п'яти років заручин, то він звинувачував цю програму в «збільшенні кількості нервових хвороб у сучасному суспільстві» і протиставляв їй свою власну етичну концепцію добре розміреного лібідо[161].

Розквіт цієї цивілізованої моралі йшов рівнобіжно зі зміною відношення до протизапліднення. До кінця XVIII ст. демографічні коливання в Європі зазнавали мало змін, і народжуваність залишалася відносно стабільною порівняно з дорослою й дитячою смертністю. Попри те, що жінки всіх соціальних верств вдавалися до різних більш або менш ефективних методів протизапліднення, а аборти були поширеними, найчастіше для регулювання дітонародження використовували такі способи, як дітовбивство та відмова від дітей. Немає сумніву, що втрата дитини і, зокрема, сина тяжко переживалася батьком і матір’ю. Але батьківська любов дуже добре зживалася з такими методами. Адже на дитину тоді дивилися перш за все як на річ батьків, як на предмет, що цілком тдпорядкований їхній волі[162]. Тому треба було приректи її на смерть, як це сталося з Едипом при його народженні, оскільки він міг накликати небезпеку на сім’ю. І хоч як засуджувала такі дії церква, вона не змогла перешкодити їм[163].

Після революції, попервах у Франції, а згодом і в усій Європі впродовж ХІХ ст. спостерігалося значне зниження народжуваності, яке можна пояснити тільки глибокими змінами, що сталися в житті сімей. Той факт, що кохання отримало право на існування в інституті шлюбу, а дружина дістала право, якщо не на розквгглу, то принаймні на визнану сексуальшсть, означав, з одного боку, що чо-ловік мусив контролювати свої статеві стосунки або шляхом абстиненції, або шляхом coitus interruptus (перерваного акту), а з другого — що дитина припиняла бути річчю і ставала теж повноправним суб’єктом[164]. Як наслідок, розвинулося нове ставлення до немовля й до маляти.

Так, упродовж ХІХ ст. настанови, виголошені Руссо й усією філософією епохи Просвітництва, знайшли відгук у всіх верствах населення. Матерів заохочували годувати дітей власним молоком, а не віддавати їх годувальницям, крім того, відмовилися від звички сповивати дитину, змушуючи її лежати в своїх екскрементах і позбавляючи її будь-якої свободи руху.

Застосування цих чоловічих способів контрацепції мало наслідком зниження народжуваності та кваліфікацію дітовбивства як злочин[165]. Діставши нову генеалогічну силу, дитина почала відтоді розглядатися в буржуазних сім’ях як внесок у передачу статку і як бажана істота, а не як така, що безконтрольно продукується конвеєрним способом. Звідси вийшов як противага зростаючий інтерес лікарів і сексологів кінця ХІХ ст. до дитячої сексуальності, до «дитини, що мастурбує»[166]: «Дитина народжується, щоб її любили й виховували, — пише Жан-Луї Фландрен, — відтак саме в усвідомленні своїх обов’язків з любові й виховання, саме навколо дитини утворилася сучасна сім’я як базовий осередок нашого суспільства. Ця фундаментальна сама по собі зміна пояснює також і демографічну революцію ХІХ ст.: саме тому, що сім’я засновувалася навколо дитини, саме тому, що подружжя відчувало себе в усіх своїх діях відповідальним за майбутнє дитини, воно «дійшло» до планування народжуваності»[167].

Така трансформація сексуальності та погляду, яким дивилися на жінку й дитину в сім’ї, призвела до небаченого устрою шлюбних стосунків. Замість бути замкненою в своїй ролі дружини чи матері, жінка почала утверджувати свою індивідуальність мірою того, як доступ до насолоди відрізнявся від дітонародження. Щодо дитини, то вона опинилася у відмінній від батьківської ідентичності. Відтак владарювання батька могло здійснюватися тільки в межах визнаного між усіма поділу з поважанням місця кожного з партнерів, пов’язаних інститутом шлюбу. Фройд теоретично виклав цей перехід від дитини-об’єкта до дитини-суб’єкта, показавши, що для своїх батьків вона завжди залишається продовженням них самих. Відповідно смерть дитини раніше батьків дорівнює, на його думку, жахливій нарцисичній рані[168].

Символічний лад, що утворився від поступового роз’єднання сексу й дітонародження, спричинився, хоч як це парадоксально, до увічнення старих переконань щодо статевої різниці, згідно з якими роки «пестування» продовжують єднання з матір’ю, тоді як виховання ототожнюється з батьківським дресируванням, яке єдине здатне відірвати дитину від надмірної материнської м’якості. Але в той самий час він дедалі менше спирався на ідею про те, що такі переконання випливають з самої природи статевої різниці, як це стверджували філософи епохи Просвітництва[169].

Цей новий символічний лад, утілюваний скаліченим патріархом і виразником якого вважав себе Фройд, виводячи з убивства батька сексуальну емансипацію сина й жінок, невдовзі фактично перетворився на цивілізаційний і світський принцип. Ось чому, прагнучи чимраз дужче не потрапити під вплив випадкових чинників еволюціонізму, його теоретики шукали його слідів у працях з антропології першої чверті ХХ ст., в яких перевага надавалася раціональному та порівняльному дослідженню спорідненості й відкидалася будь-яка сімейницька мораль. Як наслідок, цей новий символічний лад виявився водночас менш примусовим, аніж влада батька, від якої він походив, і більш суворим у своєму бажанні нав’язати суспільству свою легіти-мність. Він прислужився, отже, як для продовження, так і для розхитування старих звичаїв.

До 1970 р. він був виразником еволюції суспільства, яка закріпила занепад функції батька на користь поділеної влади обох батьків. Але надаючи цій владі характеру гегемонії, що був притаманний перше єдиній волі батька, він поклав край і патріархальній силі, яка його породила.

Визначні етапи цього послаблення добре відомі, зокрема, для Франції. Так, у 1935 р. було скасоване право покарання дітей батьками, як про це вже згадувалося. Трьома роками по тому батько втратив права чоловіка, хоча й зберіг повновладдя щодо дітей, а також право надавати чи не надавати дружині дозвіл працювати. Він став, отже, «головою сім’ї», якого республіканська держава поступово позбавляла його прероґатив.

За допомогою психоаналізу, психіатрії, педа-гогіки та психології сім’я стала предметом політики регулювання, спрямованої на профілактику соціальних і психічних аномалій: психозів, інвалідності, злочинності, статевих відхилень тощо. Згодом почали популяризувати ідею «невиконання обов’язків батька», тобто відсутності батька в стані розлучення, коли дитина залишається з матір’ю. Почали теоретично розробляти поняття «стирання батьків-ської постаті», щоб характеризувати ситуації, коли батько визначався таким, що не здатний забезпечити реальну присутність біля своїх близьких з огляду на те, що він працює далеко від сімейного даху[170].

У 1950 рр. були запроваджені перші кампанії з обмеження народжуваності. Зі збільшенням тривалості життя поняття підліткового віку утвердилося як таке, що визначає проміжний етап між дитинством і дорослим віком. В подальшому поняття різних «віків» життя не припинятиме розгортатися, диференціюватися, диверсифікуватися[171].

Коли в 1955 р. Лакан модернізував і подав від свого імені середньовічну теорію номінації[172], стверджуючи, що ім’я батька вказувало на найзначуще батьківської функції, як запис у несвідоме символічного ладу, перші серологічні аналізи дали змогу здобути докази «не-батьківства». Ці результати звільняли, звісно, батька від обов’язку годувати не свою дитину, але вони вперше в історії людства показували також, що ймовірним є радикальне роз’єднання між номінацією (іменуванням) і народженням дитини. Так місце великого авторитету слова заступила наука, щоб показати, що батько вже не є непевним, і на підтвердження цього наприкінці ХХ ст. прийдуть генетичні тести. Отже, був відкритий шлях тому, аби колишня ідентичність батька була розділена на два полюси: виробник сімені, з одного боку, і засновник номінативної функції, з другого[173].

Враженому в своїй плоті й у своїй душі, скаліченому патріархові цього нового символічного ладу залишається відтепер тільки можливість дарувати своє ім’я по батькові, щоб утвердити своє право на певне «назване» іменування. Але, з іншого боку, він не зможе більше ухилятися від пошуку доказів своєї функції плідника у випадку, коли б він не захотів визнавати свою дитину.