Розділ «1. Бог-Отець»

У Франції батьківське прокляття було одним із найголовніших висловів у XVII ст. Вольтер хизувався тим, що є незаконним сином, і заперечував владу того, чиє ім’я він носив[37]. Він засуджував однаково і християнського Бога, і Бога єврейського зі Старого Заповіту, а батькові, проклятому за його жорсткість, він протиставив батька з народу, терпимого до релігійних свобод, батька, якого люблять його піддані, велику людину, зразком якої, в його розумінні, був король Генрих IV, убитий фанатиком.

Батьківська влада від цього послабилася. Оскільки батько проклинав своїх нащадків, то й син мав проклясти батька, що зробив із нього вільнодумця і раба дебошу або заблудлого, присудженого на безсилля. Вдягнувши, в свою чергу, вбрання батька, він може надалі лише перенести на власних синів пекельний родовід батьківського прокляття. Не дивно, отже, що ми знаходимо відбитки цього пророцтва про повторюване виродження як у головній праці Рестифа де ля Бретонна «Життя мого батька» 1779 р., так і в картинах Ґреза, в оповіданнях Дидро[38], есеях Руссо чи в описах випадків порочного й інцестного споріднення, залишених Садом[39].

Відтоді фігурі Бога-Отця — джерела прокляття — протиставлятимуть принцип влади, заснованої на моральному та суспільному договорі. Поза сумнівом, прокляття батьків спонукало синів проклинати власних синів, але, з іншого боку, батьківська ніжність теж могла викликати синовню любов[40].

Ставлячи на чільне місце співчуття, сім’я може перетворюватися на інститут, який невдовзі буде доповнений іншими органами — державою, нацією, батьківщиною, — зокрема, коли батько визнаватиметься неспроможним: «Найдавніше з усіх суспільств і єдине природне — це сім’я, — писав Руссо. —Але й у сім’ї діти пов’язані з батьком, поки мають потребу в ньому. Щойно ця потреба зникає, і природний зв’язок рветься. Діти, звільнені від необхідності коритися батькові, і батько, вільний від обов’язку турбуватися про дітей, знову стають рівно незалежними. Якщо вони й залишаються разом, то вже не з огляду на природну необхідність, а добровільно, а сама сім’я тримається лише на угоді [...]. Отже, сім’я — це, коли хочете, прообраз політичних суспільств; правитель — це подоба батька, народ — подоба дітей, і всі, народжені рівними й вільними, якщо й відчужують свою свободу, то лише для своєї ж користі»[41].

Досить було релятивізувати зверхність Бога-Отця, і воно почало повільно відходити вбік. Ставши буржуазним героєм, приручений батько невдовзі посів місце героя-воїна давньої феодальної шляхти. Так само замість християнської сім’ї, яка продовжила традиції сім’ї античної, зберігши частину її штатних фігур, прийшла сім’я знатних громадян. У ній релігія розглядалася як ритуал, звичка, а вже не як місце прояву віри в Бога. Але влада, яку батько втратив на арені битв і лицарства, була одразу ж перенесена ним на сцену економічного й приватного життя.

Неспроможність Бога-Отця була, вочевидь, показана вперше так ясно в 1757 р. раною, що її Франсуа Робер Дам’єн завдав Людовіку XV. Виходець із селянства, що зазнав знущань від свого батька, зухвалий, потенційний самогубець і, щонайменше, дивний у своїй манері розмовляти з самим собою, чоловік, що посягнув 5 січня на життя монарха, мав, поза сумнівом, такі ж розлади розуму, як і двоє попередніх царевбивць[42].

Він належав до класу слуг, над якими знущаються їхні хазяї, але які живуть у тіні й поруч із дворянами, що змушує їх уявляти себе інакшими, ніж вони є. Але їх стільки принижують, виганяють, зваблюють, використовують, затягують у божевілля тих, хто над ними панує, що вони врешті-решт тонуть у духовних стражданнях[43].

Переслідуваний думкою, що королівство прямує до своєї загибелі, Дам’єн хотів торкнутися короля. І через цей дотик, що нагадує жест царів-чудотворців, які торкалися своєю рукою золотушних підданих, він бажав пробудити свідомість короля, навести його на розум, вилікувати його від пороків.

З кулуарних чуток слуга знав, що над Францією нависла загроза правління жінки й, щонайгірше, тіла жінки, пристрасті, яку король відчував до жіночої статі. Вплив жіночого загрожував, отже, життю короля, душі монарха, суверенітетові королівства.

Дам’єн торкнувся тіла короля лезом складано-го ножика і не заперечував цього. На відміну від інших царевбивць, він не хотів убивати короля. Проте цей невдалий акт став для королівства набагато гіршим, ніж будь-яке здійснене вбивство. Лю-довік XV впав у меланхолію. Тим, хто казали, що від цієї подряпинки не залишиться й сліду, він відповідав: «Рана серйозніша, ніж ви думаєте, бо вона сягає серця, та якщо тіло почувається добре, то це почувається погано, — він указав на свою голову. — А це вилікувати неможливо».

На думку багатьох істориків, цей невдалий акт передвіщав законне царевбивство 21 січня 1793 р.: страту Людовіка XVI після повалення монархії, агонію Бога-Отця. Відтявши голову королю, скаже Бальзак, Французька революція стяла голову всіх батьків у сім’ях.

Мішель Фуко описав жахливу страту Дам’єна — одну з найжорстокіших за всі часи. Його тіло було таке міцне, що коні кидалися бігти шістдесят разів, доки їм вдалося розірвати нещасно слугу, який до того вже зазнав тисячі тортур. Однак у своїй смерті Дам’єн став деякою мірою двійником короля, лежачи прикутим до ліжка мук і показуючи прикладом свого понівеченого тіла майбутнє патріархальної монархії, яка страждає від жахів, що насідають на неї[44].

Король не довго стежив за стратою, але зажадав, щоб йому повідомляли про її перебіг у найменших деталях. Щодо чоловіків, то вони швидко відвернули очі від видовища, настільки воно було огидне. Але жінки, як підкреслює Казанова, не демонстрували таку саму огиду: «І це зовсім не було жорстокістю їхнього серця. Вони мені казали, й я вдав [sic], що вірю, що не могли відчувати щонайменшого жалю до такого чудовиська, — так сильно вони любили Людовіка XV»[45].

Залишилося чимало свідків цього ґнітючого свята, що зберегли згадку про дивну поведінку жінок, яка була не схожа на поведінку чоловіків і вирізнялася ганебною лютістю. Якась безмежна насолода неначе спонукала жінок дивитися на цей жах, не слабнучи духом.

Згадування цієї жіночої особливості в жорстокості[46] стане однією з регулярних тем жінконенависництва. І якщо це переконання трималося впродовж століть з такою силою, то вочевидь тому, що відбивало суто чоловічий жах перед жіночим, а ще більше — нав’язливий жах перед фемінізацією суспільства, яка тільки посилюватиметься з занепадом монархії та падінням авторитету батька.