Розділ «1. Бог-Отець»

Отже, батько — це той, хто привласнює дитину, по-перше, тому, що її тіло позначене його сім’ям, а по-друге, тому, що він дає їй своє ім’я. Він передає, отож, дитині подвійне надбання: надбання крові, яке передає схожість, і надбання імені — ім’я та по батькові, — яким визначається особа за відсутності біологічних доказів і знання відповідних функцій яєчників і сперматозоїдів у процесі запліднення. Звісно, батько вважається батьком, якщо мати вважається абсолютно вірною йому. З іншого боку, імовірна невірність чоловіка не має наслідків у потомстві, оскільки його «бастарди» народжені поза шлюбом, а отже, й поза сім’єю. Проте невірність дружини є неймовірною, оскільки нею порушується сам принцип споріднення через таємне уведення в потомство подружжя сімені, чужого йому й «крові» сім’ї.

Насправді тільки символічне[23] призначення дає змогу гарантувати кожному батькові, що саме він є плідником свого потомства через кров і сім’я: «У середньовічні часи, — пише Дидьє Летт, — більшість чоловіків була переконана, що під час запліднення жіноче сім’я не відіграє жодної ролі в формуванні ембріона і тільки чоловіча сперма забезпечує інформативні якості та передає схожість»[24].

Батько є, отже, батьком-плідником, оскільки він є батьком через слово. І місце, яке надається слову, має наслідком об’єднання й закріплення обох функцій батьківства (pater i genitor) — функцію оголошення і функцію передачі крові та породи[25]. З одного боку, біологічне породження вказує на плідника, з другого — словесне призначення делегує батькові певний ідеал домінування, який дає йому змогу віддалити своє потомство від звіра, від тваринності, від адюльтеру й від світу інстинктів, що його втілює мати. Слово батька, яким вимальовується абстрактний закон логосу та істини, продовжує материнське годування лише ціною відділення дитини від плотського зв'язку, що єднає її від самого народження з тілом матері[26].

Звісно, перед теологами середньовіччя поставало питання про те, якою мірою виділення жінкою рідини в мить оргазму може відігравати роль у заплідненні. Хіба жіноче сім'я не є необхідним для породження «нормальної» дитини, а якщо його не буде, то якою може бути небезпека для потомства? Проте всі ці запитання були спрямовані не стільки на те, щоб визначити статус можливого жіночого бажання в процесі продовження роду, скільки на те, щоб виставити материнське черево найплідні-шим умістилищем батьківської сили, джерела розмноження[27]. Ось чому в християнських зображеннях шлюбного союзу жінка завжди лежить спиною на землі. Вона мусить пасивно дозволяти «обробляти» себе, на кшталт родючої борозни, членом чоловіка. І навпаки, коли йдеться про заборонені зв’язки, «перелюбство» чи таємні насолоди, її зображають у домінуючій позі або як чаклунку.

Порядок розмноження має відповідати порядкові світу. Лежачи під чоловіком, жінка займає своє справжнє місце. Але досить позі помінятися на зворотну, і порядок світу стане викривленим. Тільки образ чоловіка, що входить у плоть жінки, лежачи верхи на ній, вважається таким, що відповідає нормі[28].

Подвійна тематика батька, що розділяє, наділеного культурою й cogito, джерела свободи та духовної їжі, і матері — буйної природи, створеної з флюїдів і субстанцій, була одною з головних складових іудео-християнського зображення сім’ї[29]. Вона буде підхоплена як спадок після серйозної ревізії філософами епохи Просвітництва й у психоаналізі.

Проте вона присутня вже, хоча й в іншій формі, в грецькій трагедії, ідеї якої асимілює християнство.

Відомо, що в трилогії Есхіла «Орестея», де наведена історія роду Атридів, Ореста, що вбив свою матір Клітемнестру, Аполлон визнає невинним у злочині матеревбивства, тому що мати є лише вмістилищем плоду, який вона виношувала. «Породжує тільки батько, — каже Аполлон проводирці хору. — Не мати дитини, від неї народженої, є родительницею: ні, вона —годівниця прийнятого нею сімені. Породжує ж бо той, хто сіє. Вона ж немов дарунок, у заставу від друга-гостя взятий на зберіг, випестить запліднене, якщо не згубить бог. Свідоцтво перед нами: Зевса-Олімпійця донька, що на світло не з материнської утроби вийшла»[30].

Матеревбивцю Ореста переслідують еринії, які захищають право сім’ї, вимагаючи, щоб у кожному поколінні злочин в якому пролито «кров однієї й тієї самої крові», карався ще одним злочином. Еринії, або божества-месниці, самі походять від Геї та крапель крові від пеніса Урана, кастрованого його сином Кроносом, мають тваринну й жертовну природу та наділені матріархальною всемогутністю. Аполлон захищає від них узи шлюбу й патріархату, які зобов’язують найближчого родича вбитого чоловіка помститися за нього. Тому він виправдовує Ореста, твердячи, що він є не стільки сином своєї матері, скільки тієї, що носить сім’я батька. Орест є, отже, перш за все сином батька, оскільки тільки чоловіча потуга здатна породжувати нове життя. Тоді дочка Зевса Афіна каже: «Мені не було родимої, немає мені матері, все чоловіче є люб’язне мені — і тільки шлюб чужий; я мужня серцем, дочка я отця. Святішою за кров мужа як можу я вважати кров жони, що у дому владику умертвила»[31].

Афіна теж посилається на верховенство патріархальної влади щодо матріархату й урятовує Ореста. Адже вона водночас засуджує Аполлона та ериній, змушуючи їх стати евменідами, чи доброзичливими божествами. Далі вона утворює ареопаг — або суд громадян, — якому доручає судити й карати за злочини. Отже, право розуму та логосу, що розділяє, який походить від Зевса і Олімпійців, заміняє міфічне й архаїчне (mythos) право сімей, пройнятих почуттям надміру[32].

Через дарування імені й через видиму схожість батько стає, отже, в середні віки безсмертним тілом. Попри те, що плоть його все ж таки приречена на смерть, він продовжує в імені, яке носитимуть його нащадки, пам’ять про своїх предків, які, в свою чергу, увічнили пам’ять первісного образу Бога-Отця.

Цей погляд на монолітне, але поділене на дві складові — плоть і дух, зародок і логос, природу і cogito — відбивається в середньовічній тезі про два тіла короля, згідно з якою в монарха вирізняють особисте смертне тіло і вічне політичне тіло, членами якого є піддані королівства. Така доктрина двотілесності веде до сакралізації в монархові за божественним правом не лише батька як утілення Бога на землі, а й самої держави, якій забезпечується наступність і поза межами існування королівської особи[33].

Розшарований, щоб бути краще з’єднаним, монархічний принцип неподільно панує над материнським порядком задля того, аби жодний прояв жіночого не міг перейти за його межі. І навіть у ХУІ ст., коли європейський королівський абсолютизм відірветься від божественного космосу, під час релігійних війн архітектори нової монархічної влади дивитимуться на тіло жінок як на місце всіх загроз.

Так, Жан Боден, теоретик світських підвалин королівської влади, відносить чоловіче до ряду розуму, а жіноче до ряду чуттєвого апетиту, щоб краще довести небезпеку звільнення жінок від їхньої підпорядкованості чоловіковому порядкові. На його погляд, жіноче як джерело безладдя має бути скуте законами шлюбу, так само як має бути вигнана гі-неократія —влада жінок[34].

У 1580 р. у своєму трактаті «Про демономанію чаклунів» Жан Боден, безперечно, найкраще висловився щодо цього дивного страху. Так само, як і релігія, твердить він, сім’я має увічнювати верховну владу батька, і досягти цього вона може лише за тієї умови, що звільниться з-під влади чаклунства. Адже відьма як справжня парадигма жіночого надміру постійно кидає виклик батьковій владі, протиставляючи їй згубну, сексуальну, спокусницьку, «атеїстичну» силу — джерело бунту й розпусти. Тож треба битися без жодного милосердя з жінками, які вдаються до диявольських підступів, адже вони посягають на саме поняття верховної влади[35].

З теорією роз’єднувального логосу пов’язують у середині XVII ст. концепцію батьківської влади, підтриману Томасом Гоббсом у його «Левіафані», де він розглядає порядок світу як такий, що складається з двох верховних принципів: природний стан, що він зображується матір’ю, яка одна може назвати ім’я батька, і стан набутий, утілюваний батьком: «За відсутності договору влада над дітьми має належати матері. Адже в чистому, природному стані, де немає законів про шлюб, не можна дізнатися, хто є батьком, якщо на нього не вкаже мати, тому право панування над дітьми залежить від її волі, а отже, є її правом»[36].

У набутому стані влада належить батькові, і він здійснює її подібно до «царька в своєму домі», копіюючи правління чоловіків у політиці. Але батько здійснює цю владу над дитиною тільки тому, що мати погодилася на шлюбні узи. Отже, перехід від природного стану до політичного забезпечується передачею верховенства, чим батькові надається влада, що походить від сили особистого бажання. Адже саме від волі матері, на думку Гоббса, залежить призначення батька. Вона визнає його подібно до того, як підданий погоджується підкоритися принципові монархії.

Поза сумнівом, батьківська всемогутність ніколи не переживала золотого віку, оскільки закони міста завжди мали на меті визначити межі для здійснення його влади. Як видно з трагедії «Орес-тея», де засуджуються як ексцеси батьківської несумірності, так і згубність матріархальної сили, ця влада в будь-яку мить могла виявитися дикою або руйнівною. Панування батька залишалося, отже, постійним аж до кінця ХІХ ст., незважаючи на великий перелом у Французькій революції 1789 р., яка завдала їй вирішального удару. Однак зміни, що постійно порушували впевнений спокій цього царства, залишали в сучасників кожної епохи враження, що він завжди перебував під загрозою, зменшувався, утискувався. Звідси та збентеженість, яку весь час висловлювали знаменитою фразою Горація: «Ми варті менше наших батьків, а наші діти будуть варті менше нас».

Жахливий вирок, який неначе забороняв синам перевищувати батьків!

Настане, проте, час бунту, коли можна буде перетворити гноблення на свою протилежність. Якщо батько був-таки, за образом Бога, депозитарієм слова, яке ніколи не зводило душу до плотського тіла, то треба було визнавати, що й син у свою чергу здатний увічнити — як син — ідеал цього логосу, що переданий йому батьківським словом. Отже, батько міг то втілювати смертоносну і спустошувальну силу, а то, навпаки, ставати виразником символічного повстання сина проти зловживання його власною владою.