Розділ «8. Сім’я майбутнього»

Свідчення, наведені Шенґольдом у 1989 р., торкалися не лише сексуальних знущань. Вони показали також і моральні тортури, коли ненависть ішла поруч із байдужістю, як це видно з історії юнака з багатющої сім’ї, що наклав на себе руки. Його батько — алкоголік і параноїк — завжди ставився до нього як до неживого предмета, виявляючи при цьому непомірну любов до коней. Щодо його матері, то вона постійно принижувала його, хоча й оточила його надмірною розкішшю й усілякими матеріальними благами. Дізнавшись, що він ходив до психоаналітика, вона подарувала йому на день народження два пістолети, які колись належали її батькові.

З цих оповідань найбільше вражає, безперечно, розповідь про чоловіка років тридцяти, одруженого і батька кількох дітей, який під час короткого аналізу пригадав цілком стертий з його пам’яті акт кровозмішення, скоєний ним у дванадцять років зі своєю матір’ю. Після кількох фрикцій у хлопчика вперше сталася еяколяція. Перелякавшись, що може завагітніти, мати з криком відскочила від нього. Після того вона назавжди викинула зі свого життя те сексуальне божевілля, яке тоді охопило її й жертвою якого став її син. Уже в дорослому віці він ніяк не міг позбутися чорної загрозливої хмари, що пливла в його голові й заважала йому досягти будь-якого успіху в афективному житті та професійній діяльності: «Як той Едип, — пише Шенґольд, — він був сліпий щодо причини «чуми» в його житті, і тільки неясне усвідомлення цього явища привело його на аналіз»[299].

Процедури, що застосовувалися в Сполучених Штатах для батьків-геїв і лесбіянок, мали на меті не з’ясувати несвідому генеалогію пацієнтів, як в оповідях Шенґольда, а протестувати проти «психологічної здатності» гомосексуалістів бути батьками, а згодом визначити, чи можуть їхні діти стати гомосексуалістами, бути депресивними і чи зможуть вони орієнтуватися у визначенні анатомічної різниці. Чи не ризикують вони більше за інших страждати від душевних розладів або поводитися як антигромадські елементи чи ставати легкою здобиччю для сексуальних домагань дорослих через те, що гомосексуальні чоловіки — їхні батьки — часто ототожнюються з педофілами? У 1973—1995 рр. були оприлюднені результати низки обстежень[300]. Вони кинули замало світла на дивовижну історичну зміну, за якою сімейний лад уже не базувався на статевій різниці, але вони полегшили стурбованість гомосексуалістів, показавши, що ці люди — такі ж самі звичайні батьки, як і інші, тобто подібні до тих горизонтальних сімей кінця століття, що весь час міняли свій склад.

Коли в 1964 р. Лакан заснував Паризьку фройдівську школу, то всупереч своїм колегам з ІРА — Міжнародної асоціації психоаналітиків, він надав гомосексуалістам можливість ставати психоаналитиками[301]. Проте, на відміну від Фройда, він убачав у гомосексуалізмі збочення як таке: не збо-чені статеві стосунки, а прояв викривленого бажання, спільного для обох статей. Щодо збочення, то він вважав його універсальною структурою людської особистості. На його погляд, гомосексуаліст є своєрідним найвищим збоченцем цивілізації, змушеним носити ганебну личину, що її надає йому нормативний дискурс. Тому він у жодному разі не може перейти до стану звичайного невротика, не відійшовши від своєї суті. Наближаючись радше до ідей Сада і Батая, ніж до ідей Фройда, збочення, за Лаканом, може аналізуватися, але не буде виліку-ване, оскільки, на його думку, гомосексуальне кохання є виразом викривленого нахилу, присутнього в усіх формах любовних стосунків. Щодо викривленого бажання, то воно тримається тільки на «невичерпному перехопленні бажання іншого»[302].

Під цим кутом зору Лакан порівнює місце, що його посів гомосексуалізм у Греції, з місцем галантного кохання в середньовічному суспільстві. Те й те виконувало функцію сублімування з метою увічнення ідеалу володаря в суспільстві, якому загрожує руйнівна дія неврозу. Інакше кажучи, на його погляд, галантне кохання ставить жінку в становище, еквівалентне тому, яке грецьке гомосексуальне кохання надає володареві[303]. Відповідно, викривлене бажання присутнє в обох цих формах кохання, де переплітаються сублімація й сексуальність, видається йому нахилом, сприятливим для мистецтва, для творення та розробки нових форм соціальних зв’язків.

Звісна річ, Лакан теж повторював фройдівсь-ку концепцію закону батька й роз'єднувального логосу, але він вважав символічний лад однією з функцій мови, яка структурує психіку. І хоча він продовжив справу Фройда з переоцінки функції батька, перетворюючи концепцію імені-батька на значущість цієї функції, а сім'ї подаючи майже як «збоче-не» горно норми й порушення норми, він ніколи не приставав до морального «сімейництва», створеного Бональдом або Моррасом[304].

Коли в 1999 р. під свист і дошкульні образи з боку правих у парламенті[305] французькі гомосексуальні пари вперше здобули законне визнання їхнього спільного життя, деякі психоаналітики лаканів-ського зразку, як і їхні колеги з ІРА, перебрали позицію експертів. Нічого не знаючи про американський досвід, вони розпочали затятий хрестовий похід проти тих, кого вони називали адептами великої «десимволізації» суспільного ладу чи відповідальними за нову спробу стерти статеву різницю[306]. Обвинувачі, отже, були самі психоаналітиками та іменем Фройда і його вчення приписували гомосексуалістам убивчі наміри, які колись приписувалися жінкам.

До цієї когорти входив і П’єр Лежандр[307]. Як автор догматичної антропологічної доктрини, він убачає в іудео-християнських інститутах символічні схеми, що дає чоловікам змогу боротися з руйнівними наслідками необмеженої насолоди, людини «без табу» і дитини-царя. Тому він вважає обов’язком сучасної демократичної держави як спадкоємиці цих інститутів встановлювати для своїх підданих такий символічний лад, який мав би на меті зберігати диференційовані ознаки чоловіка й жінки. Під цим кутом зору батько й мати є основоположними образами суспільства — а отже, й сім’ї, — визначеними правовою системою[308]: «Подумайте про виступи гомосексуалістів, — заявляв він у 2001 р. — Невеличкий епізод з цивільним пактом солідарності свідчить, що держава позбувається своїх функцій гаранта розуму. Фройд показав усю-дисутність гомосексуального бажання як наслідок психічної бісексуальності [...]. Надавати гомосексуалізмові визнаного значення з сімейним статусом, значить, поставити демократичний принцип на службу фантазмові. Це фатально, якщо зважити, що право, засноване на генеалогічному принципі, залишає місце для гедоністської логіки — спадкоємиці нацизму»[309].

У цьому пориві Лежандр, мабуть, забув, що гомосексуалісти знищувалися нацистами як «представники нижчої й виродженої раси»[310]. Але головним є те, що він оголошував себе послідовником Фройда й Лакана в тому, що стосується переходу від колишнього авторитету батька до порядку бажання й закону, лише задля того, аби повернути цей рух у зворотний бік, розмахуючи символічним ладом як марою можливої реставрації патріархальної влади.

Як не вбачати в цій психоаналітичній «люті» кінця другого тисячоліття якщо не провісника її концептуальної агонії, то принаймні неспроможність її представників усвідомити ходу історії?

Якщо залишити осторонь сміховинні «хрестові походи», експертизи й упередженість урешті-решт доведеться визнати, що діти батьків-гомосексуалістів несуть на собі, причому набагато виразніше, ніж інші, особливі відбитки важкої долі. Доведеться також визнати, що батьки-гомосексуалісти відрізняються від інших батьків. Ось чому наше суспільство мусить погодитися з тим, щоб вони існували такими, якими вони є. Воно має надати їм такі самі права, як і іншим батькам, але й вимагати від них також і виконання тих самих обов’язків. І гомосексуалісти зможуть довести свою здатність виховувати дітей зовсім не шляхом примушування себе бути «нормальними». Адже, якщо вони намагатимуться переконати тих, хто їх оточує, що їхні діти ніколи не стануть гомосексуалістами, вони ризикують створити жахливе уявлення про самих себе.

Усі батьки бажають, щоб їхні діти були водночас схожі на них і не такими, як вони. Це призводить до безвихідної ситуації, в якій бунт і роз’єднання так само необхідні, як і прийняття спільних цінностей і навіть відчуття певної ностальгії за ідеалізованим минулим. Відповідно діти успадковують у своєму несвідомому частку дитинства своїх батьків, їхніх бажань і їхньої біографії так само, як і статеву різницю. Коли ж діти були всиновлені або народжені методом медичного запліднення, яке відділяє біологічне розмноження від статевого акту та від соціальної спорідненості, вони ніколи не виходять неушкодженими з порушень порядку, пов’язаних з їхнім народженням. До речі, саме для того, щоб створити собі ілюзію можливого викорінення цього роз’єднання, суспільний лад завжди прагнув приховати походження тих, хто зазнав такого потрясіння.

Дитинство західних гомосексуалістів ХХ ст. було меланхолійним. Попервах, від самого юного віку, було почуття належності до іншої породи людей. Згодом з’явилася жахлива впевненість, що страшна схильність ніколи не буде придушена. Зрештою виникла необхідність визнання, обов’язок сказати батькам, які не вірять, а інколи й вороже ставляться до цього, що вони породили істоту без майбутнього, приречену на ганебну й дику сексуальність, а головно, неспроможну дати потомство. Побоюючись розчарувати чи не оправдати сподівань, що покладалися на них, багато таких людей зненавиділи самих себе, шукаючи в самогубстві кінець своїм тортурам, або, розчиняючись в анонімності великих міст, — виповнилися гордості, що вони існують для іншої сім’ї, сім’ї культури геїв[311].

Але в цей час СНІД розтрощив ціле покоління, що народилося між 1945-м і 1960 р., і трапилося це саме тоді, коли це покоління завершувало відвойовування своєї свободи[312]. І тоді на поверхню виринуло ще більш масовано, зокрема для чоловіків, бажання народжувати дітей і передавати історію далі. У цьому плані гомосексуалісти пристосувалися до сімейної структури своєї доби — структури розваленої, медикалізованої, розірваної, експертизо-ваної, відданої матерям і такої, що вже вислизнула з-під батьківської влади, яку, проте, марно прагнули не переоцінити, а відновити, подаючи її як квінтесенцію непорушного символічного ладу.

Тож, чи не доведеться теперішнім гомосексуалістам, які стали батьками, заходитися стирати зі своєї пам’яті відбитки цих страждань, аби їхні діти їх не успадкували? Чи не доведеться їм відкинути свої сексуальні нахили та бунти своєї молодості, аби не подавати їх як приклад дітям, від яких вимагають ніколи не бути схожими на них? Радше ніж підкоритися цій вимозі, можна гадати, що для кожного краще бути батьком зі своєю біографією, зі своїм несвідомим.

Яким же буде врешті-решт майбутнє сім’ї?

Тим, хто знов і знов побоюється її руйнування чи розпаду, можна зауважити, що сучасна горизонтальна і «мережева» сім’я почувається скоріше добре і нормально забезпечує відтворення поколінь. Отже, легалізація абортів не привела до апокаліпсису, що його так голосно сповіщали ті, хто вбачали в прихильниках абортів знищувачів людського роду.

Позбавлений прикрас своєї колишньої сакра-льності, шлюб перебуває у стані постійного занепаду й став способом афективного подружнього життя, яким члени подружжя — інколи не бажаючи бути батьками — захищаються від можливих посягань своїх родин або від безладу зовнішнього світу. Він може бути запізнілим, обміркованим, святковим або доцільним, і йому часто передує період вільного союзу, співжиття чи різноманітної практики спільного або самотнього життя.

Діти, які дедалі частіше стають плодом позашлюбних зв’язків, в одному випадку з трьох присутні на весіллі своїх батьків, які єднаються відтепер не на все життя, а в більш ніж третині випадків на непевний термін, який завершиться розлученням — за обопільною згодою, зі сценами ревнощів чи з конфліктом, — а для жінок становищем так званого монобатьківства. Адже саме вони першими відчувають на собі наслідки розривів, що їх вони узаконюють нині, частіше за чоловіків. Сила матерів є палицею на два кінці[313].

Утопістам, які гадають, що дітонародження колись настільки відрізнятиметься від плотського акту, що дітей запліднюватимуть поза тілом біологічної матері, в узятій напрокат матці та за допомогою сімені, що вже не належатиме батькові, можна зауважити, що попри всі відмінності, які можна знайти між родом і статтю, материнським і жіночим, психічною сексуальністю й біологічним тілом, бажання мати дитину завжди збереже своє місце в різниці статей. Про це свідчать гомосексуалісти, які відчувають необхідність дати дітям, що їх вони виховують, реальну уяву про статеву різницю, щоб вони не просто бачили перед собою двох матерів, одна з яких грає батька, або двох батьків, один з яких перевдягається в матір.