Розділ II. Епоха нудьги (мудрість і кінець історії)

«Війна сама по собі, якщо вона ведеться в порядку й зі святим дотриманням цивільних прав, містить у собі дещо піднесене, і вона тим більше звеличує форму мислення народу, який веде її в такий спосіб, що цей народ поставив себе перед тим більшою кількістю загроз і зміг мужньо ствердитися в цій небезпеці; навпаки, тривалий мир забезпечує зазвичай домінування простої меркантильності, а також егоїзму, сповненого ницістю, підлістю та м’якотілістю, — і цим він, як правило, знижує спосіб мислення народу»4.

То чи сумісна мудрість із філософією історії, яка робить таким чином наголос на цивілізаторській ролі, що її відіграє війна, навіть, якщо вона ведеться «в порядку й зі святим дотриманням цивільних прав»? Чи не треба, щоб бути мудрим, знову ж таки мати змогу покінчити з часом, що для сучасних людей постає синонімом досвіду негативного, який надає смислу й величі історії людей?

Кінець гри

Існують певні причини подавати Гегеля як останнього філософа. Його переконаність у тому, що він умістив усю реальність у свою систему, справді привела його до претензій на те, що він завершив філософію й утілює мудрість, як її інколи визначав Аристотель. Останні слова «Енциклопедії філософських наук», яка розгортає систему абсолютного Знання, звернені, між іншим, до Аристотеля. Гегель цитує ХІІ книгу «Метафізики»:

«...І споглядання є те, що найприємніше і найкраще. Отже, якщо Бог завжди перебуває в цьому щасливому стані, в якому інколи ми перебуваємо, то це чудова річ; якщо він перебуває в кращому стані, то це ще більш чудова річ; а він таки перебуває в цьому стані...».

Жодного сумніву, що кульмінаційна точка філософії співпадає із завершенням пошуку смислу речей. Доки вона просто прагне дістатися кінця, філософія асоціюється з рухом, який спонукає причину ставати дедалі видимішою у світі, даючи зрозуміти, наскільки дійсність відповідає їй у всьому. Мудрість досягається, звісно, тієї миті, коли досвід розриву між причиною й реальністю, між «бути» і «повинно бути» або між Мислю й Природою припиняє мучити сумління філософа. Система Гегеля звільняє від необхідності йти далі, оскільки він зводить докупи загальну сукупність моментів того досвіду, який завершується з відкриттям точнісінької еквівалентності полюсів, що обґрунтовують її: причина є ні чим іншим, як реальністю, буття та ідеал є одне й те саме, а Мисль завжди виявляється вже втіленою в Природі. Кінець гри.

Читаючи Гегеля в 1840 р., Маркс заявляв, що той його майже переконав. З одним, хоча й відчутним, винятком: філософія, можливо, і завершена, погоджувався він, але світ не такий, яким його подає гегелівська система. Іншими словами, тріумф мудрості передчасний. Ще є над чим попрацювати, щоб нав’язати реальності причину, яку вона, як доводить Гегель, потребує.

Коротко кажучи, якщо філософія правильно тлумачить світ, то йдеться ще й про те, щоб трансформувати його відповідно до того, що вона може йому диктувати. І в цьому вона не стільки дає ключі мудрості, скільки накреслює революційну програму, з якої встановляться Істина Історії та умови вічно гарного життя. А поки що правильне розуміння ходи Історії, яким, як він гадає, володіє Маркс, передбачає, що люди повинні зберігати сенс боротьби за їхнє майбутнє звільнення. Кінець Історії, отже, залишається ще чимось ідеальним, а мудрість — на горизонті революційних дій.

Коментуючи Гегеля після знайомства з творчістю Маркса, Олександр Кожев був упевнений у «гуманогенному» характері конфліктів між людьми. Наприкінці 1930-х рр. своїми лекціями в Практичній школі вищих досліджень він передавав це переконання дуже великій кількості слухачів: конфлікти позбавляють людей апатії й притуплення, вони зберігають любов до контактів і убезпечують від спокуси розчинитися в природі, тобто в не-людстві.

Історія виключає, отже, примирення людей, в якому здоровий глузд справедливо вбачає передумову всякої мудрості. Вона (історія) функціонує війною, галасом і шаленістю. Вона підтримується протистоянням окремих людей і народів.

Оскільки кожний прагне передовсім змусити іншого визнати себе — тобто прояви його вищості, — розбрат є неминучим і виправдовує те, що Історія дуже швидко запровадила поділ людства на дві частини: з одного боку хазяї, що дійшли до кінця битви й сміливо йшли назустріч смерті; з іншого — раби, що поступилися своєму інстинктові самозбереження, а відтак визнали себе підкореними природою й тими, хто зумів не піддатися тому інстинктові.

ГЕГЕЛІВСЬКА ДІАЛЕКТИКА хазяїна й раба рішуче вміщує людей у процес, що не може допускати положення зверху, про який мріє ЕПІКУРЕЙСЬКИЙ мудрець. Немає місця для жодної лазівки.

Будучи істотою бажання — і доки вона такою залишатиметься, — людина не має вибору. їй треба або старатися заповнювати порожнечу, нескінченний поклик якої в собі вона відчуває, або ж ігнорувати її й примиритися з цілком тваринним існуванням, такт якому вибиває циклічне пробудження потреб, що більшою чи меншою мірою задовольняються Природою.

У першому випадку вона стикається в собі з запамороченням од своєї свободи; у другому — відмовляється від самої себе й обирає спокійне рабство. Бути Хазяїном, що веде боротьбу з подібним собі, переможний результат якої відповідає перш за все його бажанню визнання, або ж Рабом, звільненим від ризиків, притаманних людському призначенню, тобто наглої смерті в бою, — іншої альтернативи немає.

Яке ж місце залишається мудрецю в цьому процесі, що описує людське майбутнє людей або їхній занепад у тваринності?

Описуючи це входження в Історію, яке робить немислимим процес вільного мислення, Кожев претендує, однак, на пояснення того, як система Гегеля таки завершує філософію та забезпечує тріумф мудрості. Не більше й не менше. Тож яким чином Історія прямує до свого здійснення, якого має надати конкретного вигляду й реальності мудрецеві?

Ніщо так не активізує людей, як відчуття незадоволеності. Але ми вже казали вище, що в такому стані вони не можуть уважатися мудрецями. Чи почне Хазяїн відпочивати, займатися метафізичними спекуляціями та жити як філософ після того, як поневолить переможеного й примусить його працювати? «Аж ніяк» — на думку згаданого коментатора Гегеля.

Кожев чудово описує глухі кути, на які швидко наштовхується Хазяїн, — насправді незадоволе-ний тим, що його визнав тільки Раб, тобто недолю-дина, а відтак він змушений через це або без кінця воювати, або потонути в розкошуванні без майбутнього. Бідолашний Хазяїн кінець кінцем усвідомлює себе Рабом того раба, що прикутий до його роботи для задоволення його потреб! Щасливий Раб невдовзі звільняється завдяки вправності й знанням, що він їх набуває, аби приручити природу, і ще завдяки почуттю свободи, яке його праця відкриває йому дедалі більше!

Результат близький: Раб (пролетар) завершить Історію, скинувши Хазяїна (буржуя); він знищить, отже, і себе як Раба й породить Громадянина або Державу, де гарантуватиметься визнання всіх усіма.

«Історія завершується, — пише Кожев, — тієї миті, коли зникає різниця, протистояння між Хазяїном і Рабом, тієї миті, коли Хазяїн перестане бути хазяїном, тому що в нього більше не буде Раба, а Раб перестане бути рабом, тому що в нього більше не буде Хазяїна, хоча він при цьому й не стане сам хазяїном, оскільки не матиме рабів»5.