Розділ II. Епоха нудьги (мудрість і кінець історії)

Позначаючи собою кінець двобою, що засновує Історію (класову боротьбу), фінальний синтез забезпечує, отже, перемогу «Цільної людини», «Громадянина універсальної й однорідної держави».

У своєму «Начерку феноменології права» Кожев ясно зображає діалектику Хазяїна й Раба у вигляді конфлікту права аристократії з правом буржуазії та подає на завершення опит «Синтетичного правосуддя», що знаменує кінець будь-яких спорів і досягнення Абсолютного права. Оскільки це право «одне єдине й більше не міняється, воно універсальне й остаточно чинне» і потребує створення досконалої світової Держави.

Наприкінці Історії час стає циклічним: він буде часом повторення сезонів і поколінь, часом скандування ритуалів без «досвіду». Відтепер людей повинно було б захопити заняття мудрістю. Якби лише...

Нелюдська мудрість

Улітку 1989 р. факел Кожева був піднятий високим посадовцем американської адміністрації Френсісом Фукуямою. Цьому вочевидь сприяли обставини. Разом із берлінським муром завалився й світ протистояння. Скінчилася «холодна війна», явну перемогу дістав економічний і політичний лібералізм, у глобальному масштабі стала поширюватися західна культура споживання: більшого Фуку-ямі й не треба було, щоб оголосити про кінець Історії або, як він ще казав, про «кінцеву точку ідеологічної еволюції людства й універсалізацію західної ліберальної демократії як кінцеву форму людського правління»6.

На його думку, не має значення, що досягнення тієї «кінцевої точки» належить поки що лише до царини ідей; ідеал, що воно його представляє, має в далекому підсумку бути прийнятим реальним світом, і саме це є головним. Проте перед нами дуже швидко постало запитання щодо того, чи збігається цей ідеал з ідеалом мудрості, як нам хотілося б її уявляти, наприкінці другого тисячоліття.

Відповідь не є очевидною. У неогегельянському сценарії, запропонованому Фукуямою, тільки одна річ виглядає певною: людина кінця Історії буде передовсім споживачем. їй не треба буде боротися за визнання, оскільки універсальні права — права Людини — будуть їй надані. З огляду на задоволене в такий спосіб її прагнення людяності, у постісторії в неї залишиться тільки частка тварини, що, як і раніше, вимагатиме задоволення.

Фукуяма не приховує, що, ставши бранцями циклу потреб, ми опинимося перед лицем великої нудьги, якій, між іншим, можуть відповідати різні форми невиправданого насильства. Майбутнє тих, у кого немає майбутнього, може виявитися не таким вже й рожевим.

Але Кожев виглядає менш стриманим, а також і більш оптимістичним, ніж Фукуяма, щодо перспектив, які відкриваються перед Людством разом із постісторією. Це дає нам підстави ще якийсь час побути з ним. На його думку, як уже зазначалося, настання того боку Історії означатиме настання доби мудрості й кінець філософії.

Це пророцтво, яке для нього самого вже здійснилося, змальовує дуже просте завдання: щоб бути в згоді з есхатологією, що нарешті прийшла, нам залишається «постійно переосмислювати історичний процес, завершений і зрозумілий мудрецем (= Гегель)», або ж, конкретно кажучи — вічно перечитувати «Феноменологію духу». Це останнє завдання особливо наводить жах, якщо уважно до нього придивитися, хоча Кожев і стверджує, що це — сама мудрість, така мудрість, яку хочеться назвати «нелюдською».

Якщо б людина справді визначала себе перш за все як істоту бажання, яка прагне відірватися від своєї тваринної природи й постати перед подібним собі, щоб домогтися визнання ним себе як «людини», то ким саме вона стає, коли історія завершується, тому що її бажання остаточно задоволене? Ось відповідь пророка Кожева: «Людина вмирає й не воскресає». Чи значить це, що вона повертається до своєї первинної тваринності? Це якось мало відповідає Гегелю, оскільки, як відомо, діалектичний процес ніколи не відновлює свою вихідну точку, а завжди завершується синтезом у бік підвищення.

Громадянин Універсальної держави, можливо, уже й не Людина, але він не більше скидається і на мураху чи на бджолу, надто якщо він примушує себе читати й перечитувати Гегеля, щоб подумки повторити шлях, який привів Людство аж до наявної Мудрості. Він прекрасно усвідомлюватиме, що саме відбулося в Історії, і в цьому сенсі привласнить Абсолютне знання, яке реалізується в системі Гегеля.

Тепер усе ясно, й можна зрозуміти, чому мудрість виходить на сцену, коли зникає філософія. Переглянемо все по порядку: Громадянин Універсальної держави вирішує передусім прочитати «Феноменологію духу»; він доводить у такий спосіб, що любить філософію. Крім того, він розуміє те, що читає; цим він доводить, що він — філософ, тобто «уподобальник мудрості». Проходячи (у поті чола) етапами розуму, що їх описував Гегель, він виявляє своє бажання бути мудрим, тобто повністю свідомим себе й цілком задоволеним цим усвідомленням. Дійшовши до останньої сторінки Книги (як її називає Кожев), він нарешті про-сотується тією мудрістю, до якої його готувала філософія та яка відповідає його постісторичному становищу. Чого б іще йому бажати? Правду кажучи, нічого — хіба що повернення до першої сторінки. Мудрець більше нічого не бажає. Він — анти-Ерос, а отже, потойбічне філософа.

Коли Олександр Кожев подавав цей коментар праці Гегеля перед аудиторією, в якій були найкращі інтелектуали того часу, він був переконаний, що збігається в думках із тим, що має думати кожний, якщо він думає. Відтак його аргументація повинна була видаватися незаперечною:

1. «Якщо мудрість — це мистецтво відповідати на всі запитання, які можна поставити стосовно людського існування, то філософія — це мистецтво ставити їх»7. Залишається, проте, той факт, що філософ завжди врешті-решт наштовхується на розв’язувані запитання. 2. «Якщо мудрець — це людина, задоволена тим, чим він є, тобто тим, що він усвідомлює в собі, філософ усвідомлює свій стан не-задоволення»8. Іншими словами, філософ вічно невдоволений і не знає точно, чого він хоче. 3. «Якщо мудрець править за взірець собі самому й іншим, то філософ є, так би мовити, взірцем негативним: він розкриває своє існування, тільки щоб показати, що не слід бути таким, як він, щоб продемонструвати, що людина хоче бути не філософом, а мудрецем»9.

Висновок: філософія має сенс існування, тільки якщо вона веде до мудрості, яка її усуває як таку. Але, навпаки, варто нам почати прагнути мудрості, і ми обов’язково пристаємо до школи філософа.

Кожев не висловлює тут нічого приголомшливого. За тим тільки винятком, що здійснення ідеалу мудреця обов’язково передбачає, на його думку, не лише кінець філософії, а ще й, як уже зазначалося, і кінець самої Історії. Можна, звісно, обмежитися тим, що вбачати в цій надмірно сміливій заяві просто твердження про кінець прогресивної концепції часу й настання ери, що складається з повторів та циклів. Етнологи могли б з легкістю нагадати тут, що багато культур залишилися осторонь тієї концепції Історії, з якою ми начебто зараз пориваємо. І тоді урок Кожева бентежив би менше, ніж нам здається, і мав би вигляд щонайбільше наївного етноцентризму.

«Зникнення Людини наприкінці Історії не є, отже, космічною катастрофою, — оголошує професор Кожев, — природний світ залишається таким, як він є в усій вічності. Це також і не біологічна катастрофа: Людина продовжує жити як тварина, що перебуває в злагоді з Природою або з даним Буттям. Зникає Людина як така, тобто заперечувальна Дія даності й Помилка або в загальному плані Суб’єкт, протиставлений Об’єктові. Власне кажучи, кінець Людського часу, або Історії, тобто остаточне знищення Людини як такої чи вільного й історичного індивіда означає просто припинення Дії у великому розумінні цього слова»10.

Але нам не забороняється розуміти все це й у ще радикальніший спосіб, який не обтяжує себе відмінностями між духовним і біологічним: тоді можна було б сказати, що мудрість означає смерть людини як істоти, визначеної її просторово-часовими межами, вона збігається з її зникненням без фраз і в принципі з її божественним перетворенням. Хіба ж у такому разі Кожев не підсилює амбіції крайнього аскетизму, заохочуваного буддистами, і висновок, що вони його інколи роблять: «вимирання людей через Мудрість — цілком благодатний кінець». Але як же, з огляду на таку перспективу, не жахатися мудреців?

Мистецтво, любов або гра