Розділ 4. Соціально-політичні небезпеки

Серед найрозповсюдженіших шляхів вирішення конфлікту виокремлюють такі варіанти: втеча від конфлікту (наприклад, усунення з політичної арени того чи іншого політичного діяча; звільнення з роботи за власним бажанням одного з працівників; еміграція з країни; розірвання шлюбу тощо); відкладення вирішення конфлікту (одна зі сторін тимчасово поступається позиціями, відходить від боротьби, зникає зі сфери конфлікту, а згодом, зібравшись із силами, вона знову заявляє про себе, і конфлікт розгортається повторно, потребуючи вже зовсім інших підходів і методів); примирення сторін через посередника на основі зближення позицій (залучаються слідчі чи погоджувальні комісії, авторитетні посередники, експерти); третейський розгляд або арбітраж (сторони добровільно передають свої претензії для розгляду авторитетній інституції, рішення якої має бути для кожної з них обов’язковим); переговори (конфліктуючі сторони обирають найбільш прийнятну процедуру, метод погодження інтересів, припиняють суперництво чи зіткнення інтересів до завершення переговорів).

Якщо вказані варіанти вирішення конфліктів не дають бажаних результатів, світове товариство застосовує нетрадиційні методи для вирішення глобальних конфліктів — створення буферної зони між конфліктуючими сторонами, введення миротворчих сил, економічні санкції, воєнний удар тощо. При недосягненні бажаних результатів традиційними та екстраординарними методами на порядок денний ставиться питання про консенсус — досягнення відносної згоди конфліктуючих сторін з принципових позицій, що забезпечує тимчасову згоду й примирення. Досягнення консенсусу не вирішує конфлікту, адже не знищує його чинників. Разом з тим консенсус призупиняє конфлікт, дає змогу конфліктуючим сторонам зосередитись і обміркувати як власні, так і чужі інтереси та претензії. Це дає можливість прийняття позитивних, конструктивних рішень та дій, підійти до остаточного вирішення конфлікту.

Дії суб’єктів політичних відносин бувають зумовлені як матеріальними, так і духовними (ідеологічними) чинниками. Останні можуть бути раціональними чи ірраціональними. Кожен із суб’єктів політичної діяльності виносить на розсуд громадськості думку про систему цінностей та норм суспільного устрою, тобто власну ідеологію. Конфлікти, що виникли внаслідок боротьби за розподіл чи контроль над матеріальними та фінансовими ресурсами, відносно легко вирішуються шляхом завчасної мобілізації сторін, зацікавлених у їхній нейтралізації. Але конфлікти, в основі яких лежать зіткнення цінностей та ідеологічних норм, дуже важко нейтралізувати за допомогою переговорного процесу. Сюди можна віднести міжконфесійну боротьбу з етнічною ворожнечею. Подібні конфлікти часто набувають політичного (інколи й геополітичного) змісту (між протестантами та католиками в Північній Ірландії, між шиїтами та сунітами, арабами та ізраїльтянами тощо).

Своєчасне нерозв’язання конфлікту може призвести до соціальної напруги в суспільстві, викликати появу гострих суперечностей, надзвичайних ситуацій соціально-політичного характеру, надзвичайних подій, що загрожуватимуть безпеці суспільства.

4.2. Корупція і криміналізація суспільства

Економічні та соціальні реалії суспільного життя України свідчать про значний рівень криміналізації, загальне зростання як побутової злочинності, так і її організованих форм. Як свідчить статистика, злочинність в Україні набула неабиякого поширення. В умовах економічної кризи, нерівномірності суспільного розвитку, різкого спаду рівня життя, значних прогалин у законодавстві та інших негативних чинників збільшується кількість осіб, які схильні до скоєння злочинів.

Злочинність — соціальне явище, яке пов’язане із суспільством, але суперечить законам держави, адже воно досить самостійне і здатне чинити на нього серйозний вплив. Злочинність переважно виникає в періоди соціально-політичної та економічної нестабільності (прорахунки в проведенні реформ у різних сферах державної діяльності, послаблення системи державного регулювання і контролю, недосконалість правової бази та відсутність сильної державної політики в соціальній сфері, соціальна поляризація суспільства, зниження життєвого рівня, зниження духовно-морального потенціалу суспільства) або під впливом суб’єктивних факторів, зумовлених прорахунками в організації боротьби з ним. Найнебезпечнішими і найбільш поширеними видами злочинності є:

1) вбивство;

2) бандитські напади, вимагання (рекет) та інші злочини, що посягають на права і свободи громадян;

3) незаконне придбання, збут, виготовлення зброї і вибу­хових речовин та їх розкрадання;

4) незаконний оборот наркотиків;

5) хуліганство;

6) злодійство;

7) шахрайство;

8) хабарництво;

9) зловживання службовим становищем.

Процеси трансформації соціально-економічного розвитку в сучасному українському суспільстві супроводжуються системною кризою, однією з ознак якої є корупція суспільства.

Корупція (від лат. сorrumpere — псування, знищення, підкуп, задобрювання подарунками, спокушання) являє собою соціальний феномен, який не має однозначного розуміння та інтерпретації в суспільній свідомості. Виходячи з того, що корупція поширюється в усіх сферах суспільного життя, можна з упевненістю розглядати цей соціальний феномен у межах кримінологічної та соціально-економічної інтерпретації. За своїм багатоструктурним та багаторівневим змістом у цей феномен входить комплекс неоднорідних видів суспільно небезпечних діянь.

Загалом про корупцію йдеться, коли відбувається здій­снення будь-якими способами і за будь-яких умов з метою отримання вигоди зі свого становища в системі державної влади або із пов’язаного з ним свого суспільного статусу в корисливих цілях. Іншими словами, корупція — це умисне використання особами, уповноваженими на виконання державних функцій, або особами, прирівняними до них, свого службового становища і пов’язаних з ним можливостей з метою протиправного придбання для себе або близьких родичів майнових і немайнових благ, пільг та переваг, а також підкуп зазначених осіб шляхом протиправного надання їм фізичними або юридичними особами цих благ, пільг та переваг.

По суті, всі охоронювані законом суспільні відносини можуть стати об’єктом злочинної діяльності корумпованих посадових осіб. Зокрема, ними можуть бути вчинені: державна зрада і розголошення державної таємниці, контрабанда, перешкоджання законній підприємницькій діяльності, реєстрація незаконних операцій із землею, службове підроблення, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності та винесення завідомо неправосудних вироку, рішення або іншого судового акту і т. ін. Проте якщо більшість цих злочинів є лише результат підкупу посадових осіб як наслідок корупції, то деякі з них виражають саму суть цього явища, коли працівники апарату управління використовують свою посаду для незаконного збагачення.