Розділ 1. Категоріально-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності

Сама сутність дисципліни «Безпека життєдіяльності» вимагає використання системно-структурного підходу.

Системний підхід — це методологічний напрям у науці, основне завдання якого полягає в розробці методів дослідження та конструювання складно організованих об’єк­тів — систем різних типів і класів.

Найширше методи системного підходу застосовуються в разі дослідження складних об’єктів, що розвиваються, — багаторівневих, ієрархічних, таких, що самоорганізуються, біологічних, психологічних, соціальних тощо.

Важливою особливістю системного підходу є те, що не тільки об’єкт, а й сам процес дослідження виступає як складна система, завдання якої, зокрема, полягає в поєднанні в ціле різних моделей об’єкта.

Системний підхід є теоретичною і методологічною основою системного аналізу. Це означає, що при дослі­дженні проблем безпеки життя однієї людини чи будь-якої групи людей їх варто вивчати без відриву від екологічних, економічних, технологічних, соціальних, організаційних та інших компонентів системи, до якої вони входять. Кожен із цих елементів здійснює вплив на інший, і всі вони перебувають у складній залежності. Вони впливають на рівень життя, здоров’я, добробуту людей, соціальні взаємовідносини. У свою чергу від рівня життя, здоров’я, добробуту людей, соціальних взаємовідносин тощо залежить стан духовної та матеріальної культури, характер і темпи розвитку такої культури. А матеріальна культура є вже тим елементом життєвого середовища, який безпосередньо впливає як на НПС, так і на саму людину. Виходячи з цього, системно-структурний підхід до явищ, елементів і взаємозв’язків у системі «людина—середовище життєдіяльності» є не лише основною вимогою до розвитку теоретичних засад БЖД, але, передусім, важливим засобом у руках керівників та спеціалістів для вдосконалення діяльності, спрямованої на забезпечення здорових і безпечних умов існування людей.

1.4. Класифікація небезпек

Однією з передумов розробки ефективних заходів, спрямованих на запобігання небезпекам та усунення їх наслідків, є ідентифікація небезпек. Під ідентифікацією (лат. indentificare — ототожнювати) розуміють процес виявлення і встановлення кількісних, тимчасових, просторових та інших характеристик, необхідних і достатніх для розробки профілактичних та оперативних заходів, направлених на забезпечення нормального функціонування технічних систем і якості життя. У процесі ідентифікації виявляється номенклатура небезпек (перелік назв, термінів, систематизованих за окремими ознаками, наприклад в алфавітному порядку, за ймовірністю прояву з негативними наслідками тощо), вірогідність їх прояву, просторова локалізація (координати), можливий збиток та інші параметри, необхідні для вирішення конкретного завдання. Головне в ідентифікації полягає у встановленні можливих причин прояву небезпеки. Повністю ідентифікувати небезпеку дуже важко. Наприклад, причини деяких аварій та катастроф залишаються нез’ясованими протягом довгих років або й ніколи. Можна говорити про різний ступінь ідентифікації: більш або менш повний, наближений, орієнтовний та ін.

Систематизація явищ, процесів, об’єктів, які здатні завдавати шкоду людині, називається класифікацією, або таксономією небезпек.

Таксономія (від давньогрецьк. τάξιϚ — лад, порядок і νόµοϚ — закон) — вчення про принципи й практику класифікації та систематизації складних явищ, понять, об’єктів. Оскільки небезпека є складним поняттям, яке має багато ознак, то їх класифікація та систематизація виконує важливу роль в організації наукового знання в галузі безпеки життєдіяльності, дає змогу глибше пізнати природу небезпеки. Прикладом таксономії небезпек може бути такий розподіл:

— за джерелами походження (природні, техногенні, соціальні, політичні, комбіновані);

— за локалізацією (пов’язані з атмосферою, літосферою (землетруси, виверження вулканів), гідросферою, космосом);

— за наслідками (захворювання, травми, загибель, пожежі);

— за типом (соціальні, технічні, екологічні, економічні);

— за сферою прояву (побутова, виробнича, спортивна, дорожньо-транспортна);

— за часом прояву негативних наслідків: імпульсивні, які проявляються миттєво (наприклад, ураження електричним струмом) та кумулятивні, які накопичуються (наприклад, проживання в місцевості підвищеного радіаційного впливу);

— за структурою (будовою) (прості та похідні, що поро­джуються взаємодією простих);

— за енергією, що реалізується (активні та пасивні); до пасивних належать небезпеки, що активуються за рахунок енергії, носієм якої є сама людина, — це гострі (колючі та ріжучі) нерухомі елементи; нерівності поверхні, якою пересувається людина; ухили, підйоми; незначне тертя між поверхнями, що стикаються, та ін.

Найбільш вдалою класифікацією небезпек є класифікація за джерелами походження, відповідно до якої всі небезпеки поділяються на групи: природні, техногенні, соціальні, політичні, комбіновані.

Природні небезпеки — це природні об’єкти і явища, стихійні лиха, які можуть завдати шкоди людині або становити загрозу для її життя чи здоров’я (землетруси, зсуви, селі, виверження вулканів, повені, снігові лавини, шторми, урагани, зливи, град, тумани, ожеледі, блискавки, сонячне і космічне випромінювання, небезпечні тварини, рослини, риби, комахи, грибки, бактерії, віруси).

Техногенні небезпеки — аварії на системах життєзабезпечення (раптове руйнування споруд та будівель, аварії на комунальних системах життєзабезпечення, аварії на електроенергетичних системах); аварії на транспорті (повітряному, водному, наземному, підземному, трубопровідному); гідродинамічні аварії; вибухи; пожежі; аварії, що пов’язані з викидом небезпечних речовин (аварії з викидом небезпечних хімічних речовин (НХР); аварії з викидом радіоак­тивних речовин (РР); аварії з викидом небезпечних біологічних речовин (НБР).