Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Реалізується метод вправ і через доручення, тобто шляхом виконання визначених завдань, що сприяє накопиченню досвіду позитивної поведінки, вихованню гуманних якостей особистості, відповідальності, старанності (наприклад, провідати хворого товариша, надати допомогу невстигаючому, упорядкувати книги бібліотеки).

Значущість доручень у системі виховної роботи буде вищою, якщо дотримуватись низки умов: а) людина повинна усвідомлювати значення доручень; б) виконавці повинні знати, у чому сутність доручення і як його виконати, у які терміни; в) доручення виконується охочіше, якщо воно відповідає інтересам, потребам і можливостям індивіда, посильне йому; г) у процесі виконання дорученого необхідно надавати допомогу, корегувати за необхідності дії вихованців; д) заохочувати самостійність, ініціативу, творчість; е) обов’язково має здійснюватися оцінка результатів виконання доручення.

Досить важливим методом організації діяльності є при­вчання. Привчання — організація планомірного і регулярного виконання вихованцем визначених дій з метою перетворення їх у звичку поведінки (не розмовляти на лекції, прибирати зі столу, дотримуватися режиму тощо).

У педагогічній теорії і практиці виховної діяльності все більшого поширення набуває використання виховних ситуацій, тобто створення таких зовнішніх обставин, які дозволяють опосередковано впливати на свідомість, почуття, вчинки людини. Педагогічний ефект при цьому забезпечується не прямим зверненням до суб’єкта, а цілеспрямовано організованими обставинами, які й створюють ситуацію.

Очевидно, що методи цієї групи пов’язані з організацією діяльності індивіда: навчальної, трудової, ігрової, суспільної, естетичної, що забезпечує не тільки досвід поведінки, але й переживання радості пізнання, творчості, творіння, спілкування тощо.

Отже, методи організації діяльності й формування досвіду моральної поведінки вирішують завдання виховання стосунків між людьми, навичок, умінь, звичок. Людина йде від усвідомлення необхідності знань, умінь через тренування до навичок і через тренувальні вправи — до звичок поведінки.

Головні методи цієї групи — заохочення і покарання — здійснюють функцію стимулювання і корегування діяльності і вчинків людини. «Похмурий погляд, похвала, догана, жарт, порада, поцілунок, казка як нагорода, словесне заохочення — ось лікувальні процедури, які треба призначати в малих або великих дозах, частіше чи рідше в залежності від конкретного випадку і особливостей організму» (Я. Корчак).

Заохочення — це підтвердження правильності вчинків, дій суб’єкта. Значення його в тому, що воно сприяє закріпленню позитивних типів поведінки людини і може знайти прояв у різноманітних формах.

Ефективність використання методу заохочення забезпечується справедливістю, тобто заохочувати треба лише за певні позитивні дії, вчинки. Заохочення має бути усвідомлене як нагородженим, так і однолітками; має бути своєчасним, із дотриманням міри (надмірне часте заохочення одних і тих людей знижує виховний ефект методу, може спричинити формування підвищеної самооцінки, завищеного рівня вимог, недоброзичливого ставлення однолітків/однокурсників).

Покарання — вплив на особистість індивіда, який відбиває засудження його дій, вчинків, що суперечать нормам, принципам поведінки в суспільстві, змушуючи його дотримуватися цих норм. Призначення покарання — виховувати вміння гальмувати виявлення тих якостей, прагнень здійснення вчинків, які в певних умовах суперечать вимогам норм моралі.

Здебільшого покарання пов’язані з накладанням додаткових обов’язків, втратою або обмеженням певних прав, вираженням морального осуду в різних формах.

До типових видів покарань відносять вияв незадоволення, осудження, присоромлення, обмеження, посилення контролю за поведінкою, відстрочку виконання даної обіцянки, вияв деякої стриманості, позбавлення звичної ласки, моральне осудження, нотку відчуження в голосі, гнів, обурення тощо.

При використанні методів покарання слід:

ураховувати ситуацію, в якій здійснено негативний вчинок, умови і причини, які його викликали; стан того, хто завинив, його ставлення до колективу, обов’язків, свого вчинку тощо;

поєднувати вимогливість і повагу до особистості вихованця, покарання з переконанням; дотримуватися педагогічного такту; виявляти справедливість у використанні покарань; уникати колективних покарань; не карати за невміння (воно знімається навчанням); нерозуміння (треба пояснити).

Виконання цих вимог сприяє правильному ставленню людини до засудження її вчинків.

Поряд з головними методами цієї групи виокремлюють також допоміжні: корекцію, витискування, ігнорування тощо.

Корекція передбачає використання певних прийомів, спрямованих на подолання чи ослаблення недоліків у діях, вчинках людини. Цьому сприяє «великодушне пробачення», суть якого полягає в тому, що того, хто здійснить недостойний вчинок, мовби пробачають за тієї причини, що людина не може усвідомити те, що вчинила, або припинити це («Якщо ти вважаєш, що це так, то хай так і буде, проте мені жаль...»).

До цієї ж групи належить прийом витискування, який застосовується з метою викликати в людині інший, більш сприятливий стан, який замінює негативні переживання, тобто здійснюється переключення суб’єкта.

Прийом ігнорування передбачає фіксацію педагогом несприятливого стану суб’єкта, але ззовні педагог робить вигляд, що не помічає того, що відбувається, що приводить до самоосмислення суб’єктом своїх дій: «Манерність, театральність, бажання як-небудь звернути на себе увагу завдяки ігноруванню дуже швидко піддається зм’якшенню, а в подальшому і зникненню...»