Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Прикладом для наслідування стають батьки, родичі, ви­кладачі, знайомі, літературні герої, видатні сучасники, які яскраво проявили себе в праці, науці, мистецтві. У процесі взаємодії суб’єктів у контактних групах створюються умови для наслідування, особливо на ранніх етапах розвитку особистості. Діяльність одного сприяє діяльності іншого. Особливістю групової діяльності є співробітництво й суперництво, що значною мірою визначають ефективність наслідування.

Приклад у вихованні виконує різноманітні функції: конкретизує прагнення, ідеали суб’єкта; стає доказом для їхнього обґрунтування; переконує в доцільності своїх поглядів, учинків; стимулює самовиховання. Ще давньоримський філософ Сенека стверджував, що важко довести до добра повчанням, легко — прикладом.

С. Соловейчик у книзі «Резервы детского “я”» застерігає, що поряд із силою позитивного прикладу, відомі і негативні приклади, які бувають заразливі: «добро — сильне, а зло — заразне, як хвороба». Тому покладатися на автоматичний позитивний вплив прикладу не завжди переконливо. Найнебезпечніше у вихованні прикладом — це настирливість, нарочитість, повчальність («дивись, як “я”»). Не слід хвалити героя більше, ніж він цього заслуговує. Трохи перебрали, і зайва похвала перетворюється в насмішку. Тому приклад має бути переконливим і діяти сам по собі, мати внутрішню силу».

У процесі формування особистості одним із головних завдань є досягнення єдності свідомості і поведінки. Справді вихованою називають людину лише тоді, коли вона не тільки засвоїла певні вимоги, але коли в неї виникла потреба діяти у відповідності з цими вимогами і вона не може поводитися інакше. Знання, що не підштовхують людину до позитивних дій, стають ширмою, за якою ховаються лицемірство і ханжество. Тому процес виховання має на меті привчання людини до позитивної поведінки, вироблення звички до неї. Під звичкою розуміємо усталену форму поведінки, в основі якої сформовані навички організації особистістю своєї діяльності, спілкування, що закріплюються в поведінці і стають рисою характеру людини.

У галузі культури поведінки можна виокремити такі групи звичок (Г. Щукіна):

1. Звички, що виражають позитивний емоційний тон спілкування з людьми: ввічливо вітатися з людьми при зустрічі, прощатися при розставанні тощо.

2. Звички поведінки, які передбачають необхідність ураховувати настрої оточення: не розмовляти голосно в громадських місцях, щоб не заважати хворим, утомленим, зайнятим своїми думками, тим, хто перебуває в горі; не штовхати в спину того, хто йде попереду, тощо.

3. Звички уваги, завбачливості до людей. Вони пов’я­зані з наданням послуг, з готовністю прийти на допомогу людині в скруті: поступитися місцем, пропустити раніше себе в двері, допомогти донести речі, підняти впущену річ тощо.

4. Звички, пов’язані з хорошими манерами: триматися природно, просто, з гідністю, бути гостинним, терп­ляче вислуховувати співбесідника.

Звички формуються на основі знань про норми поведінки, вироблених умінь позитивних дій і закріплюються вправами як цілеспрямованими і багаторазовими діями.

Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення способів дій як сталої основи суспільної поведінки, тобто це планомірно організоване виконання різних дій, практичних справ з метою формування і розвитку певних навичок поведінки, рис характеру.

Вправи ведуть до вироблення навичок і звичок, які включаються в загальну структуру поведінки людини і проявляються як її індивідуальні особливості. Це може бути звичка до регулярної праці, до фізичної та гігієнічної культури (підтримання чистоти тіла, ранкова гімнастика, потреба в рухах), звичка бути ввічливим у стосунках з людьми.

У зв’язку з тим, що центральною ланкою вправ є по­вторюваність дій, слід дотримуватися певних правил повто­рення:

процес тренування повинен бути спрямований на закріплення корисної звички;

повторення позитивних звичок вимагає дотримання точності умов, характеру дій, визначених обставин, часу;

автоматизація звичок вимагається поступово — спочатку повторення має фіксувати точність дій, потім швидкість, автоматизм;

повторення не повинно спричиняти негативні емоції індивіда;

повторення слід урізноманітнити, щоб уникнути перевантаження та втоми нервової системи;

кількість повторень має бути індивідуальною;

здійснюючи повторення, необхідно турбуватися про формування в людини установки на самоконтроль, на самоперевірку виконання засвоюваних дій.