Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Зазначений принцип вимагає поваги до особистості вихованця, що виявляється в урахуванні його інтересів, індивідуальних смаків, потреб, поглядів; у вияві довіри, доброти, чуйності, тактовності й толерантності, в оптимістичній гіпотезі, у ставленні до особистості, організації її успішної діяльності тощо. Принцип гуманізму вимагає організації спілкування і взаємодії на паритетній основі.

Реалізація принципу веде до сформованості у вихованців гуманності як вершини його моральності і духовності, що знаходить вияв у:

гуманістичній спрямованості особистості — виявленні любові до людей, усього живого, милосердя, доброти; здатності до співчуття, уміння виявляти доброзичливість до всіх людей, незалежно від їх раси, національності, віросповідання, становища в суспільстві, допомагати близьким і всім, хто потребує цього;

свідомому засвоєнні універсальних загальнолюдських цінностей, цінностей національної культури;

усвідомленні єдності людського роду і себе як його неповторної частки, зв’язку з іншими людьми, су­спільством, природою, культурою;

прагненні до згоди, добросусідства, свободи, рівності, братерства;

готовності до самозахисту своїх інтересів;

прагненні до оволодіння способами самовиховання, самовдосконалення.

Принцип індивідуально-особистісної орієнтації безпосередньо пов’язаний з гуманістичною спрямованістю виховного процесу, вимагає врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців для створення оптимальних умов для їхнього фізичного і духовного розвитку, визначення змісту, форм і методів виховної роботи.

Необхідність індивідуально-особистісного підходу до ви­ховання визначається тим, що будь-який вплив на особистість здійснюється через її індивідуальні особливості, темперамент, своєрідність характеру, здібності, інтереси, нахили, що дає можливість добирати найбільш ефективні шляхи взаємодії особистості з оточенням. Індивідуальний підхід надає можливість розвивати неповторність людини, передбачати її реакцію на ті чи інші зовнішні впливи.

Один із важливих шляхів реалізації цього принципу — вивчення особистості вихованця. У свій час К. Ушинський закликав педагогів постійно спостерігати і вивчати вихованців у процесі їхньої діяльності: «Вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є в дійсності з усіма її слабко­стями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами, з усіма її великими духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в сім’ї, в суспільстві, серед народу, серед людства, на самоті зі своєю совістю; у будь-якому віці, у всіх класах, у всіх станах, у радощах і горі, у приниженні й у величі, в розквіті сил і в недузі, серед необмежених надій і на смертному одрі, коли слово людської втіхи вже безсиле. Він повинен знати про спонукальні причини найбрудніших і найвищих вчинків, історію зародження злочинних і великих думок, історію розвитку будь-якої пристрасті і будь-якого характеру». На підґрунті всебічного глибокого вивчення особистості вихователь може організувати її діяльність і спілкування, які максимально забезпечили б у наявній ситуації виховний ефект.

Принцип виховання в діяльності й спілкуванні вимагає такої їх організації, щоб вони стали засобом формування особи­стості, формою виявлення її оцінного ставлення до довкілля, ареною самореалізації можливостей, потреб, інтересів людини.

Але не будь-яка організація діяльності й спілкування сприяє цьому однаковою мірою. Умовами ефективної організації діяльності та спілкування є:

1. Забезпечення активності особистості в діяльності й спілкуванні, яке передбачає обмін інформацією з проблем етики, естетики, праці, спорту, досвіду, обмін уміннями, результатами діяльності, взаємодію в цьому процесі, тобто діяльність має бути значущою для людини, мати для неї особистісний сенс.

2. Залучення вихованців до різноманітних видів діяльності: ігрової, пізнавальної, трудової, громадської, спортивної, естетичної — для реалізації мети всебічного розвитку особистості, а згодом професійної й життєвої самореалізації. У процесі діяльності людина спілкується з представниками багатьох соціальних груп (членами сім’ї, педагогами, іншими людьми в часи відпочинку, занять спортом тощо), кожна із яких впливає тією чи іншою мірою на її розвиток. При цьому вільний перехід від одного виду діяльності до іншого є тим важелем, за допомогою якого здій­снюється формування прагнень і мотивів особи­стості. Саме зміна соціальної позиції й різних видів діяльності допомагає в розв’язанні таких питань виховання, як подолання морального егоцентризму, формування у вихованців здатності співчувати іншим людям.

3. Створення умов для того, щоб вихованець відчував задоволення в процесі виконання конкретної роботи. Лише така діяльність стає справжнім фактором розвитку.

4. Забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між суб’єктами виховного процесу — відносинами поваги, взаємодопомоги, довіри, співтворчості, спрямованих на розумне поєднання педагогічного керівництва з розвитком ініціативи, активності, самостійності вихованців.

Принцип національного виховання вимагає забезпе­чення:

природовідповідності виховного процесу, що перед­бачає не лише врахування багатогранної природи людини, її анатомічних, фізіологічних, психологічних, вікових, статевих особливостей, а й національних, регіональних, пов’язаних з географічним середовищем, укладом життя;

культуровідповідності процесу виховання, що вимагає створення умов для засвоєння новим поколінням історії свого народу, його мови, опанування і примноження духовної культури, її морально-естетичних ідеалів, цінностей, національних традицій, звичаїв, забезпечуючи духовну єдність поколінь.