Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Контроль якості підготовки студентів, їхнього ставлення до процесу пізнання, рівня одержаних результатів супроводжувався не тільки «схвальними» заходами, а й такими, «що спрямовані на виправлення студента», а саме: «доганою наодинці або в присутності інших студентів», «арештом до карцеру на хліб і воду», відрахуванням з навчального закладу.

Причиною застосування покарань у навчальному процесі ставали дисциплінарні порушення студентів: пропуски лекцій без поважних причин, порушення графіка навчального процесу, нескладання іспиту тощо.

Розширення прав університетів стосовно «заохочення молодих людей, які з успіхом займаються науками», засвідчив статут 1863 р., зумовивши активні дії Київського і Харківського університетів у цьому напрямі: конкретизацію вимог для отримання студентами стипендій, звільнення від платні за навчання, створення умов для підготовки до майбутньої педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах тощо. З’явився і додатковий засіб заохочення студентів до навчання й оцінки результатів навчання — одноразові та щорічні премії.

У період дії статуту 1863 р. спостерігалось помітне зро­стання контингенту студентів, які користувалися різними видами матеріального заохочення (допомога, стипендії, пільги у платні за навчання або звільнення від неї).

Питання про покарання студентів вирішувалося самими навчальними закладами. Так, у Харківському університеті застосовувалися «м’які заходи» порівняно з іншими ВНЗ: «догана від інспекції», від ректора, «занесення в штрафну книгу».

Починаючи з 80-х рр. ХІХ ст. питання про заохочення і покарання студентів стало прерогативою Міністерства народної освіти і, згідно з «Правилами про призначення студентам стипендій і грошових допомог» 1885 р., вперше встановлювалися єдині для всіх університетів вимоги щодо їх реалізації на практиці.

Аналіз досвіду вищих навчальних закладів дозволяє стверджувати, що наприкінці ХІХ ст. не тільки залишилися вищеназвані засоби заохочення і покарання, а й з’явилися нові — премія студентам за кращі наукові роботи, занесення прізвищ кращих випускників на почесну («мармурову») дошку вищого навчального закладу, утримання в карцері; відбулися і суттєві зміни в їх реалізації. Так, студенти-першокурсники, навіть медалісти, не отримували стипендії, а доводили своє право на неї «успішністю знань» упродовж першого півріччя.

Розділ 3. Основи теорії виховання

3.1. Загальна характеристика процесу виховання, його закономірності і принципи

Поняття виховання як базову категорію педагогіки вживають у широкому і вузькому соціальному, а також педагогічному розумінні.

У широкому соціальному значенні виховання — передавання соціального досвіду, накопиченого людством упродовж усієї історії, від старших поколінь молодшим. У вузькому соціальному значенні виховання — спрямований вплив на людину суспільних інститутів із метою передати їй певні знання, сформувати необхідні навички і вміння, гідну поведінку, наукові переконання, суспільні цінності, моральні та політичні орієнтири, життєві настанови і перспективи. Виховання у широкому педагогічному значенні — система взаємодії педагога (наставника) й вихованця, що забезпечує розвиток особистості, формування її ставлення до дійсності (людей, до себе, сім’ї, праці, держави, природи, світу речей тощо). Цей процес передбачає послідовну зміну мети, завдань, змісту, методів, форм, умов, необхідних для розвитку особистості й досягнення визначених позитивних результатів. Поняття «виховання» у такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.

Виховання у вузькому педагогічному значенні — процес, спрямований на розв’язання конкретних виховних завдань щодо формування, розвитку і професійної підготовки особистості.

Виховання як будь-яка діяльність людини має цілеспрямований характер. Мета як ідеальне передбачення результатів діяльності забезпечує перспективний творчий характер процесу виховання. К. Ушинський зазначав: «Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би вам відповісти на запитання, що він хоче будувати — храм, просто будинок, у якому жилося б затишно, красиві, але непотрібні урочисті ворота, якими милувалися б подорожні? Те ж саме повинні ви сказати і про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності».

Мета дозволяє реалізувати таку особливість виховання, як спрямування в майбутнє, про що писав В. Сухомлинський: «Без наукового передбачення, без уміння закладати в людині сьогодні ті зерна, які зійдуть через десятиріччя, виховання перетворилося б у примітивний нагляд, вихователь — у неграмотну няньку, педагогіка — у знахарство. Необхідно науково передбачати — у цьому суть культури педагогічного процесу, і чим більше тонкого, вдумливого передбачення, тим менше несподіваних нещасть».

Під цілями виховання А. Макаренко розумів програму формування та розвитку людської особистості й людського характеру, причому в поняття «характер» вкладав увесь зміст особистості, тобто і знання, і внутрішню переконливість, і характер зовнішніх проявів.

Перші спроби сформувати загальні цілі виховання в широкому його розумінні зробили давні філософи, уважаючи, що цілі повинні відповідати об’єктивним потребам життя, й історія це підтвердила.

Давні філософи, прогресивні діячі епохи Відродження висунули ідею всебічного гармонійного розвитку особистості як загальної мети, що передбачає розвиток різних сторін особистості, її фізичних і духовних сил, усіх її творчих здібностей і обдарувань.

Гармонійність розвитку вимагає співвіднесення, зо­внішнього та внутрішнього узгодження, відповідності змісту і форм (гармонійність відкидає розрив між свідомістю й поведінкою, словом та ділом тощо). Усебічний розвиток особистості не означає, що кожна людина повинна стати універсальною. Ідеться про те, що кожна жива людина може і повинна бути розвинена стосовно тих загальних («універсальних») здібностей, які роблять її Людиною (а не хіміком або токарем), тобто відносно мислення, моральності, здоров’я. Усебічний розвиток особистості передбачає створення для всіх без винятку людей рівних реальних умов розвитку своїх здібностей у будь-якому напрямі.

Вимоги всебічного гармонійного розвитку особистості диктуються об’єктивними факторами розвитку суспільства: необхідністю швидкого реагування на зміни в науці, техніці, упровадження нововведень, підвищення продуктивності праці за рахунок раціоналізаторства, відповідального творчого ставлення до справи.

Спрямованість системи освіти на всебічний розвиток особистості сприяє вирішенню проблеми підготовки талантів, формуванню духовної культури, які є необхідною умовою функціонування демократичної держави, вимагає від громадянина відповідальності за свої дії, дисциплінованості, високої моральної вихованості.