Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Історичні відомості про іспити

Перші відомості про екзамени датуються XVIII ст. Упорядкування і посилення ролі екзаменів пов’язано з ім’ям М. В. Ломоносова, який запровадив перевідні і вступні їх види. Екзамени були двох типів — закриті, які проводилися в присутності директора, і відкриті, на яких були присутні представники влади, духовенства, дворянства, батьки.

В історії педагогічної думки знаходимо і прихильників екзаменів, і їх противників. З одного боку, екзамени сприяють більш міцним систематизованим знанням, підвищенню відповідальності студентів за результати своєї роботи, а з іншого — створюють певну напружену ситуацію для людини. Проведення екзамену вимагає ретельної підготовки до нього, завдання якої — привести в систему весь курс, усвідомити його, закріпити навчальний матеріал. Повторювати слід найбільш важкі, найменш засвоєні розділи програми. Тому доцільний оглядовий розгляд проблем.

Відомо, що для ХІХ ст. була характерна наявність суперечливих поглядів педагогів на тогочасну «екзаменаційну систему» як головний складник контролю результатів навчально-пізнавальної діяльності студентів. Так, офіційна педагогіка активно проводила в життя ідею про надзвичайну користь іспитів, які «рельєфно показують як досягнення, так і прорахунки вчителя, навчального закладу» і є «своєрідною школою для вчителів, викладачів, де вони можуть перевірити свої методи викладання і порівняти з іншими»; крім того, іспити надають учню можливість «самому встановити рівень своєї підготовки». Ці думки знаходили підтримку в широких колах педагогічної громадськості й безпосередньо у практиці вчителів шкіл, викладачів вищих навчальних закладів. На соціальне значення іспитів указував і В. Стоюнін у праці «Думки про наші іспити», називаючи їх «смугою перешкод», яка об’єктивно потрібна як вправа для подальшого життя, оволодіння фахом тощо.

Визнаючи певну позитивну роль іспитів, вітчизняні педагоги, зокрема М. Пирогов, К. Ушинський, С. Миропольський, П. Каптерєв, учений Д. Менделєєв та інші, піддали критиці «екзаменаційний напрям» як «офіційний звіт про знання», як контроль «миттєвих знань». Іспит, за твердженням прогресивних педагогів, — це значна кількість часу, що відбирається від навчального процесу. Підготовка до іспитів, як правило, поспішна, безсистемна; іспити викликають «штучне збудження в учнів сил, напруги, що шкодить здоров’ю» (П. Каптерєв); відповіді на іспитах бувають випадковими і не можуть бути надійними показниками зусиль учителя й учня впродовж року (П. Каптерєв, В. Стоюнін) та інші.

Згідно з прийнятими нормативно-офіційними документами, зокрема «Правилами іспитів для тих, хто бажає вступити до університетів» 1837 р., і з урахуванням специфіки ВНЗ визначались правила вступу до вищих закладів освіти; створювалися екзаменаційні комісії, комітети із професорів, провідних викладачів; встановлювався перелік предметів, за яким складалися іспити (Закон Божий, священна і церковна історія; російська граматика, словесність, логіка, мови: латинська, німецька, французька; математика, фізика, географія, статистика й історія).

З часом перелік набував певних змін з урахуванням специфіки факультетів і самих вищих навчальних закладів; визначався термін складання іспитів (як правило, перед початком першого навчального півріччя, червень — серпень); встановлювалися норми і критерії оцінки знань: шестибальна, дванадцятибальна (у воєнних закладах); готувалися для абітурієнтів конспекти лекцій з усіх предметів, винесених на іспити; розроблялася певна технологія складання іспитів, оцінювання знань майбутніх студентів, методи і форми проведення іспитів (письмові, усні, індивідуальні, фронтальні); визначалися питання з усіх предметів і затверджувалися на засіданнях рад факультетів тощо.

Починаючи з 60-х рр. ХІХ ст., чинний порядок проведення вступних іспитів (попередній контроль) постійно уточнювався, доповнювався. Наприклад, згідно з «Постановою Міністерства народної освіти» 1860 р. з’явилися нові види вступних іспитів («повні» і «скорочені»), розширився перелік дисциплін для складання іспитів, збільшилася кількість і склад комісій, було встановлено єдиний для всіх термін прийому заяв і проведення вступних іспитів, конкретизовано перелік документів, що подавалися до вищих навчальних закладів, вводилося додаткове словесне оцінювання («вельми задовільно», «задовільно», «незадовільно»). Відповідною постановою 1861 р. були скасовані вступні іспити в університетах. У 1863 р. вищим навчальним закладам знову надавалося право проводити вступні іспити. «Правилами університету Св. Володимира» 1872 р. збільшувалася кількість екзаменаційних комісій (стало 3) і було введено п’ятибальну систему оцінок. Статутом же 1884 р. не передбачалося принципових змін у цьому питанні.

У 50-ті рр. ХІХ ст. практика вищої школи презентувала: словесні методи контролю (постановка запитань до слухачів під час лекції, опитування їх на початку лекцій 10—15 хв. тощо); практичні (практичні заняття, написання творів наукового змісту, підготовка семестрових творів); іспити (напіврічні) з головних дисциплін для тих студентів, які претендували на певні пільги від навчального закладу.

Зазначимо, якщо практичні методи контролю було ре­гламентовано певними офіційними документами, то словесні застосовувалися, як правило, за власною ініціативою «вболіваючих за справу викладачів».

Виявлено, що поточному і періодичному контролю Міні­стерство народної освіти і ради університетів стали приділяти більше уваги після введення в дію статуту 1863 р. і складених радою університету Св. Володимира у цьому ж році «Правил...». Згідно з цими документами практичні заняття рекомендувалося проводити у формі «наукових бесід із студентами», «усного викладення студентами певної частини наукових знань», «письмових відповідей на поставлені викладачами запитання», «розбору і тлумачення джерел», «підготовки з тем, запропонованих викладачами або самими студентами», «практичних досліджень і дослідів під керівництвом професорів» тощо.

Поточний і періодичний контроль набув таких форм і методів: бесіди викладачів зі студентами з курсу, перегляд і перевірка складених студентами записів лекцій, що супроводжувались поясненнями; практичні вправи з основних предметів, обов’язкові домашні завдання — читання; обов’язкові «репетиції» з усіх прослуханих предметів, обов’язкове виконання студентами письмових робіт з ви­значеного викладачем предмета, періодичні іспити.

Викладачі (і за офіційними вимогами, і за власними переконаннями) не тільки оцінювали результати навчально-пізнавальної діяльності, а й «обсяг докладених зусиль і способів, якими студент намагався виконати своє завдання», що відповідає сучасним вимогам особистісно зорієнтованого навчання у вищій школі.

У практиці вищих навчальних закладів другої половини ХІХ ст. застосовувався підсумковий контроль результатів навчально-пізнавальної діяльності студентів у формі «перевідних» і «кінцевих» іспитів. Так, перевідні іспити проводилися з метою підсумкового контролю знань, що було основою для переведення студентів з молодших курсів на старші більшістю ВНЗ за власними правилами і згодом — усіма ВНЗ — за офіційно встановленими вимогами. Механізм підготовки і складання студентами таких іспитів аналогічний сучасному. Виняток становить система оцінки знань: спочатку шестибальна, потім п’ятибальна, словесно-якісна; до того ж була обов’язковою присутність на іспитах декана або одного із членів ради факультету, відсутність часу на підготовку відповіді на запитання білета, а також використання посереднього балу на випадок неузгодженості між членами комісії. Специфічною в кожному вищому навчальному закладі була і технологія переведення студентів з курсу на курс. Надзвичайно відповідальним у підготовці студентів був кінцевий етап, хід і рівень здійснення якого забезпечувався чіткістю розробленого «Положення про іспити на звання дійсного студента і на вчені звання» 1864 р. Певну самостійність у питаннях про термін проведення іспитів, про їх тривалість мали небагато навчальних закладів, зокрема університет Св. Володимира і Харківський університет.

Регламентація і посилення вимог до підсумкових іспитів (отримання високих балів упродовж навчання і під час підсумкових іспитів, підготовка письмової роботи — «наукового міркування» з основного «факультетського» предмета) пов’язані з тим, що їх результатом було присвоєння випуск­никам не тільки звання «дійсного студента», а й ступеня кандидата.

Суттєві зміни в порядок випускних іспитів були внесені університетським статутом 1884 р., відповідно до якого іспити набували статусу державних і проводилися в «особливих екзаменаційних комісіях».

Прийняття цього статуту зумовило появу міністерських документів, які розкривали й регламентували його. Наприклад, «Вимоги до іспитів, яким повинні задовольняти ті, хто закінчив курс університетів» 1885 р. встановлювали обсяг необхідних знань з конкретних предметів. «Правила» 1888 р. визначали склад екзаменаційної комісії, термін складання іспитів, склад і функції екзаменаційного відділу (комітету), методику проведення письмових та усних іспитів, умови отримання дипломів 1 і 2 ступенів, теми письмових робіт тощо.

Додаток З

Заохочення і покарання студентів у навчанні (ХІХ ст.)

Серед засобів і заходів, що виконували не тільки заохочувальну, а й певну контрольну функцію в другій половині ХІХ ст., були стипендії (державні, відомчі, благодійні), звільнення від платні за навчання певної частини студентів (малозабезпечених), написання творів, розробка завдань на здобуття золотих і срібних медалей, стажування кращих випускників за кордоном.