Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

рівень оволодіння розумовими операціями (вміння ана­лізувати, синтезувати, порівнювати, абстрагувати, кла­сифікувати, аргументувати, узагальнювати, робити висновки тощо);

досвід творчої діяльності (вміння виявляти проблеми, формувати гіпотези, розв’язувати проблеми);

самостійність оцінних суджень.

Указані орієнтири та розробки Міністерства освіти і науки України покладено в основу визначення чотирьох рівнів навчальних досягнень суб’єктів навчання — початковий, середній, достатній, високий.

Початковий рівень — індивід відтворює незначну частину навчального матеріалу, має нечіткі уявлення про об’єкт ви­вчення, виявляє здатність елементарно викласти думку.

Середній рівень — індивід виявляє знання й розуміння основних положень навчального матеріалу, здатний з неточностями дати визначення понять, сформулювати правило; відповіді правильні, але недостатньо осмислені. За наданою допомогою здатний аналізувати, узагальнювати, порівнювати, робити висновки, застосовувати знання при виконанні завдань за зразком.

Достатній рівень — індивід знає істотні ознаки понять, явищ, зв’язки між ними, вміє пояснити основні закономірності, самостійно застосовувати знання в стандартних ситуаціях. Володіє розумовими операціями (аналізом, абстра­гуванням, узагальненням, класифікацією, порівнянням), уміє робити висновки, самостійно виправляти допущені помилки. Відповідь повна, правильна, логічна, обґрунтована, але їй бракує власних суджень. Індивід здатний самостійно здійснювати основні види навчальної діяльності, застосовувати знання не лише у відомих, а й у змінених ситуаціях.

Високий рівень — індивід має системні глибокі знання в обсязі та в межах вимог навчальних програм, аргументовано використовує їх у різних ситуаціях для виконання творчих завдань; уміє самостійно аналізувати, оцінювати, узагальнювати опанований матеріал, самостійно користуватися джерелами інформації, приймати рішення, виявляти і відстоювати особисту позицію.

Оцінювання навчальних досягнень суб’єкта навчання вимагає характеристики певних параметрів знань: повнота — здатність визначити всі ознаки поняття та їх зв’язку одне з одним; оперативність — здатність застосовувати набуті знання у варіативних ситуаціях; глибина — здатність визначити суттєві ознаки того чи іншого поняття в їх взаємозв’язку; гнучкість — здатність самостійно застосовувати і конструювати декілька способів розв’язання одного завдання або розробити нестандартний підхід до вирішення подібних завдань; конкретність і узагальненість — здатність визначити узагальнене знання, підвести конкретне завдання під узагальнені; системність — уміння визначати ієрархію понять у їх послідовності, взаємозв’язку; усвідомленість — уміння перегрупувати і перетворити матеріал, творчо використати закони, правила тощо.

Методи контролю — це способи, за допомогою яких забезпечується зворотній зв’язок між суб’єктами навчання. До них відносять:

1. Спостереження за навчальною роботою індивіда. Ураховуються увага, старанність, його реакція на запитання, відповіді, бажання взяти участь у роботі щодо доповнення, рецензування відповідей інших, характер запитань тому, хто навчає, товаришам, загальний інтерес до пізнавальної діяльності, участь у підготовці дослідів, наочних посібників, систематичність виконання завдань.

2. Усне опитування. Воно може бути індивідуальним, фронтальним, груповим. При індивідуальному опитуванні формулюються запитання з найбільш суттєвих проблем того, що вивчається, а потім один із слухачів, який буде відповідати, викладає суть питання у формі розповіді, повідомлення про виконаний дослід, спостереження. Це вимагає активності й уважності суб’єктів навчання.

Для активізації пізнавальної діяльності суб’єктів на­вчання можна практикувати: рецензування відповідей, яке оцінюється, як відповідь індивіда на запитання; складання індивідом плану відповіді, тез, коротких записів, які вибірково оцінюються; використання проблемних запитань і завдань для перевірки, що підвищує інтерес слухачів до самого процесу перевірки, розвиває їхню самостійність, активність, творче мислення; використання засобів наочності (коментар слайдів, фільму, аналіз відповіді, що записана на магнітофонній стрічці); організація взаємоперевірки, що сприяє розвитку критичності думки, підвищує інтерес до перевірки, розвиває певні уміння (аналізувати відповідь, оцінювати її, вміти формулювати питання).

При фронтальному опитуванні суб’єкти навчання відповідають з місця, доповнюючи один одного. Спостереження за ними при фронтальному опитуванні дозволяють більш об’єктивно і всебічно оцінювати їхню роботу.

Групове опитування проводиться з метою повторення і закріплення матеріалу після вивчення розділу програми, яке передбачає: вступне слово того, хто навчає, про мету та організацію роботи в групах (4—5 осіб); опитування консультантами (за умови попереднього прийняття заліку) всіх членів своєї групи. Відповіді коментуються, доповнюються і оцінюються разом. Перелік запитань такого заняття складає той, хто навчає; на закінчення заняття групи звітують про отримані результати.

3. Письмовий контроль полягає в організації відповідей на запитання, розв’язанні задач, виконанні вправ, лабораторних і графічних робіт (таблиць, схем, графіків), написанні рефератів, аналізі проведеної практичної роботи тощо. Рецензування робіт інших — одна з форм письмового контролю.

4. Комбіноване опитування (ущільнене), при якому той, хто навчає, одночасно запрошує для відповіді одразу кількох суб’єктів навчання, один з яких відповідає усно, один-два готуються для відповіді біля дошки (робота за картками, складання плану відповіді), три-чотири особи працюють за картками на місцях. Із рештою — проводиться інший вид роботи або подібний тому, що роблять біля дошки, але на іншому матеріалі. Перевага цього виду опитування в тому, що він дозволяє охопити контролем значну кількість слухачів, вада у тому, що знижується навчальна функція перевірки. Тому ущільнене опитування доцільне тоді, коли матеріал засвоєно і необхідно лише зафіксувати рівень засвоєння його окремими індивідами.

5. Тестовий контроль. Тест у вузькому значенні розумі­ється як короткочасний, технічно просто поставлений експе­римент, комплекс завдань, що відповідають змісту навчання і виявляють ступінь оволодіння навчальним матеріалом. Тест (від англійського test — проба, іспит) у педагогіці означає стандартизовані завдання, що вимагають або короткої відповіді, або вибору правильного варіанта відповіді. У педагогічній теорії і практиці прийнято розрізняти дві групи тестів: тести досягнень успішності засвоєння знань і тести інтелекту.

Існують два види тестування: наукове і практичне (те, що застосовується в навчальному процесі для перевірки якості знань). До 60-х рр. ХХ ст. мета тестів полягала в диференціюванні суб’єктів навчання за знаннями. Пізніше тести почали орієнтуватися на критеріальну диференціацію. На практиці використовують галогенні (з одного предмета) і гетерогенні (перевіряється система знань із кількох предметів) тести.

Тестування передбачає системність, поступовість. Бажано, по-перше, обмежено застосовувати тести: мати певні знання і вміння роботи з ними, враховувати специфіку предметів, а також мету, з якою вони використовуються; по-друге, пам’ятати про залежність оцінки знань від рівня складності завдань, рівня підготовленості суб’єктів навчання, а також про те, що один інструмент оцінки не може оцінювати різні знання студентів.