Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Залежно від кількості і складу тих, хто навчається, освітньо-пізнавальна діяльність їх реалізується в масових формах (лекція), групових (лабораторні, практикуми, семінари), індивідуальних (консультації). При цьому ті, хто навчає, виконують різні функції: організатора навчального процесу, джерела знань, консультанта, аналітика, управлінця, контролера тощо.

Лекція — усне, послідовне, систематичне викладення змісту науки, навчального предмета, певної теми і його запис. Лекція (від латинського lectio — читання) з’явилася понад 1000 років тому і стала провідною, а спочатку єдиною формою і методом навчання.

Лекція започаткована ще в античній Греції, у школах відомих філософів. Класичний вигляд вона прийняла вже в середньовічних університетах, де займала провідне місце. До XVIII ст. магістри і професори читали лекції латин­ською мовою. Видатний російський учений М. В. Ломоносов був перший, хто почав читати лекції російською мовою, що значно поліпшило як навчальну роботу слухачів, так і лекторську діяльність професорів.

Відповідно до розвитку науки, техніки, суспільства лекція розглядалась як джерело знань, як стимул самостійності, активності тих, хто навчається, як підготовка їх до самостійної роботи з книгою, як засіб розвитку їх активної уваги, розумової діяльності.

Лекція — це ефективна форма систематичного, живого, безпосереднього контакту свідомості, почуття, волі, інтуїції, переконання, усього багатства суб’єктів навчання.

Лекції виконують інформаційну функцію (подаються необхідні відомості, інформація), стимулювальну (збуджує інтерес до теми), виховну і розвивальну; роз’яснювальну (спрямовану на формування основних понять науки), переконувальну (з акцентом на систему доказів), систематизації та структурування всього масиву знань за відповідною дисципліною. Крім того, виокремлюють мотиваційну функцію (розвиток інтересу до науки, пізнавальних потреб, переконань у необхідності вивчати науки, у її теоретичній та практичній значущості); організаційно-орієнтаційну функцію (огляд джерел, орієнтація в джерелах, літературі, поради щодо організації роботи); порівняння і аналізу наукових напрямів, методів, ідей, висновків тощо; професійно-виховну (формування професійного покликання, професійної етики, розвиток спеціальних здібностей); методологічну (зразки наукових методів дослідження, пояснення, аналіз наукових теорій інтерпретації, прогнозу і роз’яснення принципів наукового пошуку); оцінну і розвивальну (формування розумових умінь, почуттів, ставлення, оцінок).

Залежно від визначених критеріїв можна виділити такі види лекцій: а) за загальною метою: навчальні, агітаційні, виховальні, освітні, розвивальні; б) за науковим рівнем: академічні і популярні; в) за дидактичними завданнями: вступні, поточні, заключні, узагальнювальні, оглядові, лекції-консультації, лекції-візуалізації; г) за способом викладу матеріалу (бінарні, лекції-дискусії, лекції проблемні, лекції-конференції).

Класична лекція (традиційна) — це передача наукових знань. У Середньовіччі така лекція проходила як читання тексту з підручника, конспекту. Класична лекція — інформаційна лекція, на якій подається і пояснюється готова інформація, що її потрібно запам’ятати. Сьогодні лекція спрямована на збагачення суб’єктів навчання новітньою науковою інформацією, висвітлює невирішені питання в конкретній галузі науки, викликає інтерес до дисципліни, дає установку на самостійну роботу, аналіз і навчальний пошук.

Лекції систематичного курсу мають тематичний характер і послідовно розкривають зміст навчального предмета, його місце і роль у формуванні особистості. Крім традиційних, установчих, вступних лекцій слід назвати оглядові, які читаються, як правило, на випускних курсах перед державними іспитами, а також для слухачів-заочників, коли необхідно проаналізувати нові проблеми, що з’явилися в науці останніми роками, а також лекції-дискусії, що проводяться зі складних тем, які мають неоднозначне тлумачення й рішення.

Структура лекції залежить від змісту, характеру матеріалу і включає в себе повідомлення плану лекції; повторення змісту основних положень попередньої лекції, щоб пов’язати його з новим матеріалом, визначити місце і призначення в дисципліні, у системі наук; положення, що аналізуються, висновок; підведення підсумків.

Підготовка до лекції передбачає визначення теми лекції, її типу, місця у вивченні предмету; стратегічних і тактичних цілей; ознайомлення з навчальною програмою; відбір змісту, методів, прийомів, форм подачі лекцій; складання плану, тез, контексту тощо.

Семінар — особлива форма занять з певної теми, предмета. Семінар проводиться з метою формування вмінь і навичок самостійної роботи, аналізу літератури, виявлення системи знань, а також з метою їх систематизації і узагальнення; оцінки знань, умінь та навичок.

Семінарські заняття мають давню історію. Семінари про­водилися у грецьких і римських школах як поєднання диспутів, повідомлень учнів, коментарів і підсумку вчителів. З XVIII ст. ця форма використовувалась у Західній Європі, а з XIX ст. — у російських університетах семінарські заняття мали практичний характер і були школою того чи іншого вченого, під керівництвом якого студенти практично засвоювали теоретичний курс дисципліни, методику наукового пізнання.

На семінарах вирішуються такі педагогічні завдання: розвиток творчого професійного мислення; формування позитивної мотивації; оволодіння мовою відповідної науки; формулювання вмінь оперувати визначеннями, поняттями, дефініціями; оволодіння уміннями і навичками постанови і розв’язання інтелектуальних проблем і завдань, доведення, спрощення, відстоювання своєї точки зору, а також повторення і закріплення знань, здійснення контролю спілкування й організація педагогічного спілкування.

Семінари — це завжди безпосередній контакт суб’єктів навчання, що вимагає встановлення відносин довіри, продуктивного педагогічного спілкування, атмосфери наукового співробітництва, взаєморозуміння.

На семінарах, як правило, проводиться обговорення питань відповідно до плану, рефератів, доповідей та їх оцінка із застосуванням ділових ігор, дискусій, «круглих столів», конференцій, захисту проектів. Проведення семінарів у такий спосіб дозволяє закріпити навчальний матеріал, систематизувати знання, реалізувати різнобічні можливості особи­стості, сприяє розвитку її морально-вольових якостей.

Семінари дають можливість перевірити, уточнити, си­стематизувати знання, оволодіти науковою термінологією й вільно нею оперувати; навчитися точно і доказово ви­словлювати свої думки на мові конкретної науки, аналізувати факти, вести діалог, дискусію, опонувати, розвивати творче, професійне, критичне мислення, вміння переконувати, відстоювати власну точку зору.

На семінарах також відбувається розширення, закріплення способів отримання знань, їх застосування; формування оцінних суджень, орієнтацій; оволодіння уміннями підбирати джерела інформації, вибирати методи її обробки, а також знайомитися з різноманітністю точок зору з метою стимулювання пізнавальних потреб.

Практикують такі семінари:

а) семінар, що має основною метою поглиблене ви­вчення певного систематичного курсу;