Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

«Основна різниця проблем класичної та нових освітніх парадигм»

За останні десятиліття у світі відбуваються інтенсивні процеси становлення нової освітньої парадигми, які йдуть на зміну класичній. Відзначаючи складність цього процесу, який почався ще на межі ХІХ—ХХ ст., строкатість сучасних інновацій, різниця класичної і нової парадигми зводиться, якщо узагальнити, до змін фундаментальних уявлень про людину та її розвиток шляхом освіти.

Становлення нової парадигми, яка за своїм освітнім потенціалом була б більш потужною — історично довгий і суперечливий процес. Як перехідну можна було б роз­глядати антропологічну парадигму, яка виникла на пере­тині ХІХ—ХХ ст. і яка вперше зробила спробу розв’язати проблеми вільної особистості, саморозвитку суб’єкта, свободи вибору ним змісту навчання.

«Якщо в класичній моделі в центрі навчального процесу знаходяться формальні елементи дидактичного комплексу, а природа учня лише враховується тією мірою, якою до­зволяють психологічні знання і досвід викладача, то антро­поцентричний навчальний процесс — «людиноподібний»: уся структура навчальної діяльності підпорядковується меті саморозвитку індивіда на відміну від традиційної — формування за зразком, шаблоном».

Витоки ідей особистісно-орієнтованого навчання знаходимо у творах класиків педагогіки, у тих теоріях, які відстоювали гуманістичний характер навчання на противагу авторитаризму, технократизму.

На початку XX ст. Д. Дьюї обґрунтував теорію педоцент­ризму, у якій цілі, зміст, методи навчання слід визначати на основі інтересів, потреб суб’єкта як центру навчального процесу. Представники гуманістичної психології А. Маслоу, К. Роджерс розглядали особистість як індивідуальну цілісність, неповторну й найвищу цінність, яка володіє потребою в самоактуалізації, тобто в реалізації своїх можливостей.

Наукові праці, практична педагогічна діяльність В. Сухомлинського доводять необхідність бачити неповторність особистості людини, поважати в кожному людину, виявляти гуманне відношення, що означає перш за все розкриття в ній людської неповторності».

2.6. Форми організації навчання

Навчальний процес у закладах освіти здійснюється в певних формах. Слово «form» латинського походження і означає зовнішній вигляд предмета (явища), його окреслення або оболонку. Форма навчання як дидактична категорія означає зовнішній бік організації навчального процесу, який пов’язаний з кількістю тих, хто навчається (масова, групова, колективна, індивідуальна), часом (45 хв., 90 хв.), місцем навчання (аудиторна, позааудиторна), порядком його здійснення.

Однак при цьому форма навчання органічно пов’язана із внутрішньою, змістовно-процесуальною стороною. З цієї точки зору одна й та ж форма навчання може мати різну зовнішню модифікацію і структуру в залежності від завдань, методів навчальної роботи тощо.

Отже, форма організації навчання — це зовнішній вигляд навчально-виховного процесу, спосіб існування і відображення його змісту, це спосіб організації педагогічного процесу для розв’язання тих чи інших педагогічних завдань. Форма навчання є цілеспрямованою, чітко організованою, змістовно насиченою і методично забезпеченою системою пізнавального і виховального спілкування, взаємодії, стосунків суб’єктів навчання.

До одиничних, ізольованих організаційних форм на­вчання, які одночасно є і способами безперервного управління пізнавальною діяльністю відносять лекції, семінари, спецсемінари, колоквіуми, лабораторні роботи, практикуми, самостійну роботу, науково-дослідну роботу, виробничу педагогічну і дипломну практику, консультації, контрольні, курсові і дипломні роботи. Такі форми забезпечують засвоєння конкретних фактів, узагальнень, висновків, формування окремих умінь і навичок.

Система ж різноманітних форм навчання дозволяє розкрити цілісно розділи теми, теорії, концепції, застосувати взаємопов’язані вміння і навички, а також сформувати си­стемні знання й особистісні якості. Ефективність реальної практики навчання забезпечується не окремими формами, а їх продуманою взаємопов’язаною системою. Сукупність різноманітних форм і складає структуру навчального процесу.

Історія розвитку освіти знає різні системи навчання, у яких перевага надавалася тим чи іншим формам організації: індивідуально-груповій (у школах Середньовіччя), взаємного навчання (белл-ланскастерська система в Англії), диференційованого навчання відповідно до здібностей учнів (мангеймська школа), бригадне навчання (набуло поширення у 20-ті рр. ХХ ст. в радянській школі), американський «план Трампа», згідно з яким 40 % часу учні проводили у великих групах (100—150 чол.), 20 % — у малих (10—15 учнів) і 40 % часу відводилося на самостійну роботу.

Найбільшого поширення отримала класно-урочна форма навчання, що виникла в ХVІІ ст. До її витоків причетний німецький педагог І. Штурм, теоретичні ж основи розробив і втілив в практику видатний чеський педагог Я. А. Коменський. Особливості класно-урочної форми (постійний склад учнів одного віку і рівня підготовки — клас; навчання відповідно до чіткого плану, розклад під керівництвом учителя — педагогічне управління; використання різних видів і форм пізнавальної діяльності — варіативність) надають їй переваги у порівнянні з іншими формами навчання.

Залежно від мети, змісту навчального матеріалу, стану навчально-методичної бази навчального закладу здійснюється вибір форм навчання. У сучасному освітньому просторі ВНЗ використовуються такі форми навчальної діяльності:

1) теоретичні (лекція, семінарське заняття, курсова робота, дипломна робота, консультація, навчальна екскурсія);

2) практичні (лабораторно-практичні заняття, практикуми);

3) комбіновані (педагогічна і виробнича практика);

4) контрольні (колоквіум, залік, іспит).