Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Г. Ващенко про принцип природовідповідності

«Цей принцип, як і більшість інших, пов’язаний з іменем Я. А. Коменського... Природовідповідність він розуміє подвійно: з одного боку, вона означає навчання, відповідне особливостям дитячого віку, а з іншого — відповідність законам природи взагалі...

Цей принцип поклав в основу своєї педагогічної си­стеми й довів до крайності Руссо... Він зробив висновок, що найкраще виховання допомагає в тім, що дитина вільно розвивається, розкриваючи свої природні здібності, а вихователь лише спостерігає за нею і створює відповідні умови для її розвитку...

Ідея природовідповідністі, незважаючи на крайнощі си­стеми вільного виховання, вплинула дуже корисно на розвиток психології...

Принцип природовідповідністі навчання і полягає у першу чергу в тому, що вчитель мусить ґрунтовно засвоїти здобутки сучасної психології дитинства і відповідно до того будувати навчально-виховний процес. Але, окрім цього, учитель мусить і сам вивчати дітей, використовуючи методи науково-педагогічного дослідження... правдиве застосування цього принципу відкриває прекрасні перспективи в галузі педагогічної роботи...»

(Ващенко Г. Загальні методи навчання / Григорій Ващенко. — К., 1997. — С. 91—92.)

2.4. Методи навчання

Методи навчання (від грец. metodos — шлях до чого-небудь) — це зв’язувальна ланка між запланованою метою і кінцевим результатом. Без методів неможливо досягнути поставленої мети, реалізувати намічений зміст, наповнити навчання пізнавальною діяльністю. Під дидактичними методами розуміють сукупність способів і прийомів організації пізнавальної діяльності тих, хто навчається, спрямованих на досягнення мети навчання і розв’язання завдань освіти.

У педагогічній літературі зустрічається поняття методу викладання і методу навчання, що характеризують діяльність того, хто навчає, і того, хто навчається.

Поряд з терміном «метод», використовується термін «прийом», тобто деталь методу, його складник, конкретний крок у реалізації методу. Прийом не має самостійного на­вчального завдання, а підпорядковується тому завданню, яке реалізує даний метод. Але за певних умов метод може стати прийомом.

Важливу роль у реалізації методів навчання відіграють засоби навчання. Термін «засіб навчання» вказує, за допомогою чого воно здійснюється. В. Оконь називає такі засоби навчання:

прості: а) словесні (вербальні): підручники, друковані тексти; б) візуальні: оригінальні предмети, моделі, картини, діаграми, карти, муляжі;

складні: а) механічні, візуальні, які забезпечують передавання зображення за допомогою технічних пристроїв (фотоапарат, мікроскоп, телескоп тощо); б) аудіальні, що передають звуки, шум; в) аудіовізуальні, що поєднують зображення і звуки; г) засоби, що автоматизують процес навчання (лінгвістичні кабінети, комп’ютери тощо).

У процесі навчання використовують такі методи: розповідь, пояснення, лекція, бесіда, робота з підручником, книгою; ілюстрація, демонстрація, лабораторні роботи; письмові, графічні роботи; самостійне спостереження; робота на ділянці, у майстерні; вправи, розв’язання задач, практичні роботи, екскурсії, повідомлення, заучування матеріалу підручника, використання засобів мистецтва, експеримент, застосування знань за нових умов, творчі усні і письмові роботи, дослідницькі роботи, повторення тощо.

Для свідомого застосування цих методів у процесі на­вчання необхідна певна їх класифікація. Єдиної класифікації методів навчання в сучасній дидактиці немає. Тому подаємо класифікацію методів на основі різних ознак.

Найбільш поширеною є класифікація — за джерелами здобуття знань, згідно з якою всі методи навчання поділяються на словесні, наочні та практичні (М. Верзилін, Є. Голант, Є. Перовський).

Словесні методи (монологічні, діалогічні). До них належать усний виклад нового матеріалу (лекція, пояснення, розповідь), бесіда, диспут, рольова гра, драматизація, робота з книгою. Загальним для всіх цих методів є слово (усне чи писемне) як джерело знань, хоча кожен із методів має свої особливості.

Монологічні методи передбачають виклад навчального матеріалу за допомогою слова з метою формування знань, умінь, переконань (лекція, пояснення, розповідь). Суб’єкт викладання повідомляє інформацію, суб’єкт навчання сприймає її, осмислює, запам’ятовує, а потім репродукує засвоєне. Живе слово того, хто навчає, може поєднуватися з іншими засобами: читанням книги, демонстрацією картини, проведенням дослідів, показами того, як виконувати дії (читати, співати, писати тощо). Ці методи вимагають багатопланової діяльності: викладу навчального матеріалу; установлення контакту з групою; стимулювання суб’єктів навчання до сприйняття матеріалу; керівництва їхньою пізнавальною діяльністю; передбачення свого викладу, його змісту, форм; самооцінку.

Завдяки цим методам надається інформація тим, хто навчається, здійснюється вплив на їхні думки, почуття, одночасно забезпечується реалізація принципів навчання, зокрема системності у вивченні програмного матеріалу. Той, хто навчає, має можливість виявити своє ставлення до змісту інформації, урахувати особливості аудиторії слухачів, використати найновіші наукові дані, підходи, що не знайшли відображення в підручниках, продемонструвати приклади логічної, яскравої мови, культури.

Головний недолік цих методів — при великій активності того, хто навчає, низька активність тих, хто навчається.