Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Реалізація принципу здійснюється в таких напрямах:

а) психологічному — урахування психічних особливостей індивіда, які впливають на навчально-пізнавальну діяльність, що обумовлює наслідки навчання; б) дидактичному — організація такої взаємодії суб’єктів навчання, яка б максимально задовольняла потреби й інтереси кожного індивіда у визначенні адекватної системи прийомів педагогічного впливу на особистість.

Ці напрями визначають конкретні шляхи реалізації індивідуального підходу в навчанні: (глибоке вивчення особи­стості, розробка системи впливу на неї з урахуванням вікових особливостей, аналіз одержаних результатів і коригування подальшої діяльності).

Принцип наочності навчання. Ефективність процесу навчання багато в чому визначається тим, чи спирається засвоєння наукових понять на знання конкретних фактів, наявність уявлень індивіда про ті предмети, явища, процеси, які ці поняття відтворюють.

Наочність визначається як принцип навчання, що ґрунтується на демонстрації конкретних предметів, явищ, процесів, моделей або їх образних відтворень. За допомогою пояснень, прикладів створюються уявлення про те чи інше поняття. Ефективно навчати наочно означає спиратись на ті ж образи, уявлення, дії, які є в особистому досвіді тих, хто навчає, і тих, хто навчається. Це дозволяє говорити про наочність словесну і предметну.

Широке використання знаходять сьогодні аудіовізуальні посібники, які пропонуються суб’єктам навчання за допомогою технічних засобів навчання. Залежно від органів чуття, які сприймають ці посібники, їх поділяють на такі групи: фонічні (сприймаються слухом), візуальні (сприймаються зором) і змішані. До них належать: аудіовізуальні посібники (фотографії, посібники для епіопроекції, фонозаписи, кінофрагменти, відеоролики, презентації); фонозаписи (грамзаписи, магнітофонні записи). Способи подачі наочних посібників теж різняться: безпосередня демонстрація, опосередкована демонстрація (за допомогою ТЗН), створення в процесі навчання таблиць, схем.

Функції наочності залежать від дидактичної мети. Відповідно наочність може виступати, як:

джерело нових знань і уявлень про об’єкти, події, явища;

ілюстрація, яка служить опорою теоретичних положень;

посібник для самостійної пізнавальної діяльності (у результаті порівняння, зіставлення набуваються нові знання);

спосіб розвитку мислення, що сприяє більш глибокому засвоєнню, розумінню зв’язку наукових знань з життям, що забезпечує міцність засвоєння знань, розвиток уваги, спостережливості, уявлення, а також розвиток абстрактного мислення, бо допомагає на основі розглянутих конкретних явищ прийти до узагальнень; а також спосіб інструктажу, повторення, повідомлення, систематизації і контролю.

Реалізація вказаних функцій вимагає поєднання слова і наочності. Л. Занков розкрив можливі форми поєднання слова і наочності в навчальному процесі й визначив, у яких ситуаціях які з них найбільш раціональні:

1. Той, хто навчає, за допомогою слова керує спостереженнями тих, хто навчається, а знання про зовнішній вигляд предмета і його властивості суб’єкти на­вчання здобувають самі в процесі спостереження.

2. Той, хто навчає, спираючись на спостереження тих, кого навчає, та їхні знання, залучає до осмислення таких зв’язків і явищ, які не можуть бути виявлені за допомогою безпосереднього сприйняття.

3. Суб’єкт викладання за допомогою слова сам повідомляє суб’єктам навчання відомості про предмет, його властивості, а наочні засоби слугують підтвердженням, конкретизацією словесних повідомлень.

4. Суб’єкт викладання, ґрунтуючись на спостереженнях суб’єктів навчання, повідомляє про такі зв’язки між явищами, які недоступні безпосередньому спостереженню, узагальнює окремі дані, робить висновки про зв’язки між явищами.

Принцип міцності засвоєння знань, умінь, навичок вимагає, щоб знання, вміння і навички, засвоєні суб’єктом навчання в процесі освіти, довго зберігалися в пам’яті, могли бути відтворені в будь-який час і використані в різноманітних ситуаціях.

Важливість міцності засвоєння відзначав у свій час А. Дистервеґ: «Усе, чому вчать і що завчає учень, повинно бути ним засвоєно так, щоб воно не стиралося з пам’яті, а було кожної хвилини в його повному розпорядженні».

Виконання цих завдань потребує урахування наявності різних видів пам’яті: за об’єктом запам’ятовування — образна, словесно-логічна, моторна, емоційна; за вольовою регуляцією — довільна і мимовільна (коли не ставиться конкретна мета); за тривалістю збереження — короткочасна, довгочасна, оперативна (запам’ятовування лише на період виконання операції), у сукупності вони забезпечують запам’ятовування, збереження і подальші відтворення індивідом його досвіду.

На продуктивність пам’яті в навчальному процесі впливають різні чинники: суб’єктивні (тип запам’ятовування, попередній досвід, усвідомлення значення тієї чи іншої інформації, установка, інтерес, стан здоров’я) та об’єктивні: характер, складність, обсяг матеріалу, що вивчається, наочність, певна ритмічність, обстановка, оточення.