Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Процес навчання, який вимагає від своїх суб’єктів напруження сил, сприяє їхньому розумовому розвитку, що дозволяє, у свою чергу, висувати перед ними нові та більш складні завдання. Можливості розвитку в тому і полягають, що кожне нове завдання висуває вимоги, які не можуть бути виконані одразу за допомогою вже відомих засобів. Це викликає потребу в нових способах, що і спричиняє підвищення рівня розвитку.

Значний внесок у розробку цього принципу здійснив психолог і педагог Л. Занков, який висунув принцип на­вчання на високому рівні труднощів, не тільки неминучим у навчанні, але і педагогічно необхідним.

У педагогічній літературі поряд із поняттям «трудність» існує поняття «складність», які часто вживаються як синонімічні за змістом. Між тим їх необхідно розрізняти. «Складність» є об’єктивною властивістю змісту навчального предмета і характеризується кількістю елементів знань, а також кількістю функціональних зв’язків і логічних відношень, що об’єктивно існують між ними. Складність не залежить від підготовленості того, хто цей предмет вивчає, а «трудність» є суб’єктивною характеристикою, пов’язаною з рівнем підготовки того, хто навчається. Головними джерелами труднощів виступають: а) складність і обсяг змісту навчальних предметів; б) рівень підготовленості суб’єкта до засвоєння цього змісту. Мають значення й інші фактори, зокрема такі, як: брак часу, відведеного для засвоєння того чи іншого матеріалу, неадекватність методів навчання його меті тощо.

Ураховування індивідуальної научуваності індивідів, об’єднання їх у диференційовані підгрупи; здійснення процесу навчання в оптимальному темпі; створення певного напруження в навчанні, щоб суб’єкт звикав працювати у повну силу; використання аналогії, порівняння, зіставлення, протиставлення, — дозволить реалізувати принцип доступності нарощуваних труднощів на практиці.

Принцип свідомості, активності й самостійності в на­вчанні.

Розвиток активності, свідомості, самостійності навчання обумовлено, з одного боку, закономірністю навчання (результативність навчання суб’єкта обумовлена його активні­стю в пізнавальній діяльності), а, з іншого боку, — потребами суспільства в активних, самостійних творчих його членах. Зазначені якості людини сприяють задоволенню її духовних потреб, інтересів, самовираженню і самореалізації.

Свідомість суб’єкта в навчанні передбачає усвідомлення мети, завдань, значення своєї навчальної діяльності; позитивне ставлення до неї; уміння керувати своєю діяльні­стю; розуміння практичного значення оволодіння системою знань, умінь, навичок для подальшої професійної діяльності; уміння користуватися знаннями в різних ситуаціях тощо.

Активність суб’єктів у навчанні знаходить вияв у їхньому ставленні до пізнавальної діяльності: стані готовності, прагненні до самостійної діяльності, яка спрямована на засвоєння індивідом суспільного досвіду, накопиченого людством, знань і засобів діяльності, яка здійснюється шляхом вибору оптимальних шляхів досягнення мети пізнання. Внутрішнім джерелом активності є інтерес. «Ніякими силами, — зазначав Л. Толстой, — не можна примусити пізнати світ через нудьгу». А. Дистервеґ підкреслював, що «лише той є володарем слухачів, хто здатний прикувати до себе їхню увагу».

Самостійність суб’єктів навчання пов’язана з визначенням об’єкта і засобів діяльності, її здійснення без допомоги ззовні, що вимагає активності. Тому пізнавальна активність і самостійність невіддільні, їх важко відокремити. Джерелом пізнавальної активності і самостійності є потреби суб’єкта в набутті знань, оволодінні засобами навчально-пізнавальної діяльності, самоствердженні й самовираженні тощо. Задоволення одних потреб веде до виникнення нових. Стимуляція формування цих потреб вимагає створення в навчанні умов, які спонукають особистість до активної самостійної діяльності.

Педагогічно обґрунтоване стимулювання потреб, мотивів, інтересів, активності й самостійності тих, хто на­вчається, передбачає активізацію їхньої навчально-пізнавальної діяльності — процес, спрямований на поглиблену, спільну на­вчально-пізнавальну діяльність суб’єктів навчання, спонукання до її енергійного, цілеспрямованого здійснення, подолання інерції, пасивних і стереотипних форм викладання і навчання. Головна мета активізації —удосконалення якості навчально-виховного процесу, що досягається формуванням активності й самостійності.

Активізація пізнавальної діяльності тих, хто навчається, потребує використання різних методів, способів, форм на­вчання, які викликають інтерес, стимулюють їх до виявлення активності і самостійності. Для цього необхідно, щоб об’єкт пізнання був залучений до сфери діяльності суб’єкта на­вчання і діалектична взаємодія між ними створювала б умови прояву активності й самостійності особистості.

На заняттях це можуть бути ситуації, у яких суб’єкт на­вчання повинен захищати свою думку, наводити на її захист аргументи, докази, використовувати набуті знання; ставити запитання, з’ясовувати незрозуміле, заглиблюватися в процес пізнання; рецензувати відповіді товаришів, творчі роботи, вносити корективи, давати поради; ділитися своїми знаннями з іншими; пояснювати незрозуміле; виконувати завдання-максимум, розраховані на читання додаткової літератури, першоджерел, тривалі спостереження; знаходити не єдине рішення, а декілька самостійних; практикувати вільний вибір завдань, переважно пошукових, творчих; здійснювати самоперевірку, аналіз особистих пізнавальних дій.

Система знань при цьому засвоюється не в готовому ви­гляді, а в процесі активної самостійної розумової діяльності індивіда, у результаті чого знання стають його досягненням і дозволяють йому в певних умовах здійснювати творчу діяльність, мотивом якої є пізнавальний інтерес. Характер активності, ступінь інтересу в діяльності суб’єкта навчання значною мірою залежить від якості його знань і рівня опанування ним способами розумової діяльності.

Активізації пізнавальної діяльності суб’єктів навчання сприяють емоційний виклад навчального матеріалу (новизна, історизм, демонстрація сучасних досягнень науки, практичного значення наукових знань); використання активних, інтегративних методів і форм організації навчання; створення сприятливої атмосфери на заняттях, ситуації успіху тощо.

Принцип індивідуального підходу до суб’єктів навчання. Індивідуальний підхід у навчанні — це принцип, згідно з яким у навчально-виховному процесі досягається педагогічний вплив на кожного індивіда за умов знання його особливо­стей і умов життя. Індивідуалізацію навчання розуміють як організацію навчального процесу, при якій вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності тих, хто навчається, рівень розвитку здібностей до навчання, що дозволяє забезпечувати навчальну діяльність на рівні потенційних можливостей останніх.

При використанні поняття «індивідуалізація навчання» мають на увазі, що в його практичному застосуванні мова йде не про абсолютну індивідуалізацію. У реальній практиці індивідуалізація завжди відносна з таких причин:

ураховуються індивідуальні особливості не кожного окремого індивіда, а групи, що має приблизно схожі особливості;

звертається увага лише на відомі особливості або їх комплекси, і, зокрема ті, які важливі з точки зору на­вчання (наприклад, загальні розумові здібності) і лише в тому випадку, коли це важливо для певного суб’єкта (наприклад, талановитість у будь-якій галузі, розлад здоров’я). Крім того, індивідуалізація реалізується не за всім обсягом навчальної діяльності, а епізодично, в окремому виді навчальної діяльності.

Уточнюючи поняття «індивідуальний підхід» і «індивідуалізація», зазначимо, що в першому випадку ми маємо справу з принципом навчання, а в другому — з реалізацією цього принципу, яка має свої форми і методи.

Отже, суть принципу індивідуального підходу в навчанні полягає у вивченні і врахуванні в навчальному процесі індивідуальних особливостей кожного індивіда з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей, забезпеченні на цій основі підвищення якості його навчальної роботи, всебічного розвитку.