Розділ «Частина І. Основи педагогіки»

Платон уважав, що захоплення і пізнання — це єдине ціле, тому пізнання має приносити радість. З огляду на це, він у педагогічній практиці широко використовував метод Сократа, розвинутий ним до досконалості, а також гру, самонавчання, особливо в процесі оволодіння такими дисциплінами, як гімнастика, музика, риторика, філософія.

Платону також належить розробка системи навчання й виховання, яка мала слугувати створенню «ідеальної держави» (трактат «Про державу»).

Педагогічні ідеї Платона розвивав Аристотель (384—322 рр. до н. е.) — автор трактатів із філософії, психології, фізики, біології, етики, політики, історії, мистецтва, поезії, риторики, педагогіки. Він зробив значний внесок у педагогіку, розробляючи питання формування загальної культури людини; вікового становлення особистості; виховання як засобу зміцнення держави (відстоював думку про те, що школи мають бути державними, і всі громадяни повинні отримувати однакове виховання); формулювання принципів освіти (природовідповідність, природолюбність); морального виховання; усебічного розвитку (єдності фізичного, морального й розумового виховання).

Система освіти Стародавнього Риму багато чого запозичила з грецької культури. Заможні громадяни здебільшого не віддавали своїх дітей в елементарні (тривіальні) школи, а виховували і навчали їх удома, вже потім ті поступали до граматичної школи. Інші громадяни навчали своїх дітей в елементарних школах (із терміном навчання близько 2 років), які були розташовані на вулицях, дорогах, у лавках, у май­стернях. До граматичної школи, де вивчалися різні предмети (риторика, діалектика, граматика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, медицина, архітектура), йшли діти 12—16 років. Існували також риторські (ораторські) школи, де вивчались основи ораторського мистецтва, грецька і римська література, основи математики і геометрії, астрономія, юриспруденція, філософія, готували державних діячів, політиків, ораторів. Саме в цей період виникла потреба у створенні перших підручників і вказівок до викладання предметів, мала місце також спроба складання перших енциклопедій.

В епоху раннього Середньовіччя (V—X ст.) ідеалом виховання було формування людини-християнина. Школи відкривались при церквах, монастирях. Приходські школи при церквах давали початкові знання в галузі релігії, церковного співу, читання латинською мовою, лічби й письма. Монастирські школи разом з єпископальними готували спадкоємців духовенства. Єпископальні школи стали основою соборних і кафедральних, які відкривались у великих церковних центрах. Курс навчання включав граматику, риторику, діалектику (релігійну філософію), арифметику, геометрію, астрономію і музику, але спрямованість предметів мала релігійний характер.

Латинська граматика вивчалась для того, щоб правильно читати і розуміти Святе Письмо, висловлювати свої думки. Риторика і діалектика навчали не тільки як складати і проголошувати проповіді, а й як формувати логічне мислення, доказово й аргументовано дискутувати, щоб запобігати помилок у віровченні. Тлумачення чисел у вивченні арифметики пов’язувалось із символами віри (одиниця — символ єдиного Бога, двійка — символ дуалістичності Ісуса Христа — Сина Божого і людського, три — Свята Трійця). Знання з астрономії допомагали визначенню дати Пасхи, інших свят. Навчання музиці пов’язувалось із церковним богослужінням тощо.

У роботі з учнем використовувалась індивідуальна робота, спрямована на передачу знань, повчань. Тому панівним принципом виступав авторитаризм, а основними методами були словесні, спрямовані на розвиток пам’яті учня. Проте мало місце й використання деякої наочності: учні заводили словничок, де писали переклад з латинської мови; згодом почали використовувати давньоримський абак (лічильну дош­ку, що застосовувалась для арифметичних обчислень).

Основною формою виховання була проповідь — проповідь релігійного аскетизму, умертвіння плоті й духовного поневолення особистості як засобу підтримування релігійного благочестя. Взірці проповідей створювали «батьки церк­ви», зокрема Іоанн Златоуст (350—407), патріарх Фотій (830—890), представник візантійсько-православної педагогіки, наставник слов’янських просвітителів братів Кирила і Мефодія.

У період розвинутого західноєвропейського Середньовіччя (XI—XIV ст.) з’являються навчальні заклади, які за своєю організацією відрізняються від духовних шкіл. Своєрідною світською освітою була лицарська освіта для молоді зі знатних сімей, яка передбачала вправи в турнірному мистецт­ві (верхова їзда, плавання, володіння списом, фехтування, полювання, гра в шахи), віршування, знання мов і наук, доброчесність і благочестя, що і складало мету освіти.

Дівчата знатного походження проходили курс навчання при жіночих монастирях, де вивчали латинських авторів, поетичні твори тощо.

У цей період розвивалось і ремісниче навчання. Освіта здійснювалась на трьох рівнях: учень, підмайстер, майстер. У навчанні використовувались такі прийоми, як показ, по­вторення, пояснення майстра, наслідування його.

У XII—XIII ст. в Європі виростають міста, де розвиваються ремесла, торгівля, товарне виробництво. Релігійні догми вимагали обґрунтування, тому з’являється такий напрям релігійної філософії, як схоластика, що ставила за мету раціональне обґрунтування християнського віровчення, примирення віри й розуму, релігії та науки. Схоластика розвивала формально-логічне мислення, проте з роками зводилася до механічного запам’ятовування, зубріння, що привело до зниження якості освіти. Ремісники відкривали свої цехові школи, де діти навчалися писати, читати рідною мовою, рахувати, вивчали релігію, а ремеслом оволодівали в майстернях батьків. Купці відкривали свої гільдійські школи. Поступово ці школи стали міськими.

У XII ст. створюються перші університети в Італії, Франції, Англії. У XIV ст. відкрито університет у Празі, потім у Польщі (Краків). Учені-схоласти орієнтували нові навчальні заклади на вивчення формальної логіки Аристотеля, етики, психології, абстрактного Богослов’я. Головним джерелом ви­вчення Богослов’я в тогочасних навчальних закладах був трактат Фоми Аквінського (1225—1274) «Сума теології». Основною формою занять в університетах була лекція (викладач читав текст, коментував його), організовувались також диспути.

Нову сторінку в педагогіці відкрила епоха пізнього Середньовіччя — епоха Відродження, або Ренесансу (XIV—XVII ст.). Це була епоха відродження наук, мистецтв (Рафаель, Мікел­анджело, Леонардо да Вінчі, Тиціан), географічних відкриттів (1492 р. — відкриття Америки, 1498-й — морського шляху до Індії тощо).

Педагогіка епохи Відродження була націлена на відновлення античної культури і класичної освіти.

Головною рисою ренесансної політики в галузі освіти була нова — відмінна від Середньовіччя — оцінка людини та її можливостей, здібностей, напряму розвитку; гуманістичний підхід до усвідомлення міста й ролі Людини на Землі: людина — центр Усесвіту, вільна, самодіяльна істота, творець своєї долі й самої себе. Аскеза відкидалася, відбулася реабілітація людської плоті, оскільки вважалося, що в людині має значення не лише релігійне (духовне) життя, а і природність земних радощів і почуттєвих насолод.

Гуманісти епохи Відродження мету виховання вбачали в розвитку гармонійної особистості, фізично досконалої й духовно багатої, а отже, висували завдання розумового й естетичного виховання, розвитку та формування активної особистості.

Відбувалося розширення змісту освіти. Граматика стала основою самостійних наук (літератури, історії, логіки), зростала роль рідної мови. Гуманісти вимагали вивчення в навчальних закладах латинської та грецької мов як умови ­ознайомлення з античними пам’ятками літератури. Особливу увагу було звернено на природничо-математичні дисципліни (математика, фізика, хімія, астрономія, механіка, біологія).

Суттєві зміни відбулися у формах і методах навчання, про що свідчать праці й конкретна діяльність представників цього періоду.

Одним із прикладів практичного застосування гумані­стичного підходу до виховання в Італії є знаменита утопія «Місто Сонця» Томазо Кампанелли (1568—1639), який заперечував книжність як основу культури, відмовився від вузької спеціалізації, пропагував повернення до природи, енциклопедизм й універсалізм освіти. Мешканці міста Сонця (солярії) були позбавлені вад, у місті заохочувалось вивчення науки, прищеплювалась любов до мистецтва, усього прекрасного. Очолював місто-державу найбільш освічений громадянин. Дівчата та хлопчики вчились разом, брали участь у суспільно-корисній праці та розвивали природні здібності й нахили, шануючи Бога солярій — Сонце і Природу.