Розділ «Частина І. Основи педагогіки»

Ще один представник італійського Відродження — Вітторино да Фельтре (1378—1446). Він організував школу — «Дім радості», де панувала повага до дитини, ураховувались її інтереси, потреби, здібності, індивідуальні особливості. Поряд із розвитком інтелектуальних здібностей, естетичним вихованням багато часу відводилося фізичному розвитку — тривалим прогулянкам, спортивним іграм, виробленню граціозності в танцях, верховій їзді тощо.

Французький письменник-гуманіст Франсуа Рабле (1494—1553) у романі «Ґарґантюа і Пантаґрюель» дошкульно й дотепно викривав вади середньовічного виховання, малював ідеали гуманістичної освіти, гармонійного тілесного й духовного розвитку особистості. Позитивним у навчанні вважав послідовне вивчення наук, використання методів спостереження природи, бесіди, читання книжок, пропонував пов’язувати навчання з навколишнім світом.

Французький філософ і письменник Мішель Монтень (1533—1582) у творі «Досліди» скептично оцінював релігійне вчення про божественне провидіння, висловлював переконання в невичерпних можливостях людини. Про дитину говорив, що це не зменшена копія дорослого, а природна індивідуальність, яка від народження має первозданну чи­стоту. На його думку, із розвитком здатності до критичного судження дитина перетворюється на особистість.

Англійський гуманіст Томас Мор (1478—1535) у праці «Утопія» зробив наголос на гармонійному розвитку особи­стості, висунув ідею єдності освіти та праці, звернув увагу на рівну освіту для чоловіків і жінок, самоосвіту; виділив суспільні та особистісні якості (скромність, доброчинність, працелюбність, доброта), вимагав здійснювати навчання рідною мовою. Моральне виховання будував на релігійних основах, відкидаючи жорсткість і брутальність середньовічного виховання.

Голландський мислитель Еразм Роттердамський (1467—1536) твір «Похвала глупості» присвятив бичуванню не­освічено­сті, марнославства, лицемірності. У педагогічному трактаті «Про первісне виховання дітей» наголосив на поєднанні античної та християнської традиції, вихованні з перших років життя, необхідності однакової програми жіночої та чоловічої освіти. Підкреслюючи, що навчання не повинно занадто обтяжувати учнів, проголосив принцип навчальної активності дитини.

Слід відзначити й окремі позитивні педагогічні знахідки тогочасних єзуїтських шкіл. Так, у цих школах використовувались міжкласні та внутрішньокласні змагання, театралізовані вистави, конкурси, система заохочень і покарань. Методика навчання була спрямована значною мірою на усвідомлення знань, а не на їх обсяг. Учні поділялися на групи, кожну з яких очолював декуріон — помічник учителя. У групах здій­снювалося взаємонавчання, повторення й перевірка знань.

Отже, період Відродження збагатив педагогіку гумані­стичним підходом до людини, спрямованістю навчання на виховання всебічно розвиненої гармонійної особистості, формування самостійності її мислення, активності, творчого ставлення до діяльності.

У ХVІ ст. в Західній Європі зародився релігійний, соціокультурний, суспільно-політичний рух під назвою «Реформація» (від лат. reformatio — перетворення, виправлення), спрямований на оновлення християнства й перебудову всього життя відповідно до нових цінностей та ідеалів. У результаті Реформації сформувався новий напрям християнства — протестантизм.

Реформація не лише перетворила релігійне життя, але й змінила свідомість людини, відкрила перед нею духовні горизонти, проголосивши принцип особистого зв’язку людини з Богом, обґрунтувавши ідею «самості» людини, її особистої відповідальності перед Богом. Людина здобувала свободу самостійно мислити, вивільнялася від опіки церкви. Реформація сприяла появі людини буржуазного суспіль­ства — автономного індивіда зі свободою морального вибору, самостійного й відповідального.

Основоположник реформації Мартин Лютер (1509—1564) переклав Біблію німецькою мовою (у Середні віки вона була доступною лише священикам, оскільки видавалася латинською мовою). У педагогіці М. Лютер у центр уваги поставив людську особистість, необхідність її залучення до національної культури, заохочення світської освіти.

Жан Кальвін (1509—1564), фундатор провідного напряму протестантизму — кальвінізму, високо поціновував призначення людини, її можливості. Він висловив ідею «світського аскетизму», тобто обмеження вірянами своїх потреб, відмова від земних насолод, ощадливості. Величезного значення Ж. Кальвін надавав праці (людина покликана Богом трудитися), професійній діяльності як релігійному обов’язку. На цих ідеях і базувалася педагогіка протестантизму.

Новий час — це час становлення капіталізму, який докорінним чином змінив ставлення людей до науки й освіти. Девізом цього часу став вислів «Знання — сила», який належав англійському філософу Френсісу Бекону (1561—1626). Він робив акцент на досвіді, емпіричному пізнанні світу. Звідси зародився імпульс для розвитку прикладних аспектів освітніх методик.

Французький математик, філософ-раціоналіст Рене Декарт (1596—1650), навпаки, акцентував увагу на розвитку абстрактного мислення, здатності до судження на основі дедукції. Уважав, що основне знання вже є у свідомості людини й завдання педагогіки полягає в тому, щоб віднайти найкращі прийоми розкриття змісту цього знання.

Особливе місце серед теоретиків педагогіки Нового часу посідає чеський педагог Ян Амос Коменський (1592—1670), який уважається батьком сучасної педагогіки. Він першим спробував відшукати і привести в систему освіти об’єктивні закономірності навчання й виховання.

Відповідно до традицій свого часу Я. А. Коменський сповідував оптимістичний погляд на здатність людини до розвитку, був переконаний, що будь-яка дитина за умов відповідної організації навчально-виховного процесу здатна піднятися на найвищу ступінь освіти.

Я. А. Коменському був притаманний широкий погляд на педагогіку. У своїй відомій праці «Велика дидактика» він розглядав питання не лише навчання, а й виховання, школознав­ства, професійної підготовки вчителя, педагогічної психології, сімейного виховання. Він уперше в педагогіці глибоко розкрив принцип природовідповідності, що означає відповідність виховання природі й тим закономірностям, що існують у ній незалежно від людей. Оскільки людина є частиною природи (мікрокосм у макрокосмі), Я. А. Коменський поставив питання про відповідність природі в широкому розумінні.

Керуючись принципом природовідповідності, педагог наголошував на необхідності врахування індивідуальних і вікових особливостей учнів, що сприяє розвитку властивих кожній дитині здібностей і сил, необхідних для того, щоб стати особистістю.

Я. А. Коменським було запропоновано вікову періодизацію, згідно з якою природою людині на навчання й виховання відведено 24 роки життя, що поділяються на чотири періоди по 6 років: перший (дитинство) — від народження до 6 років (у цей період у дитини найбільш інтенсивно розвиваються зовнішні відчуття); другий (отроцтво) — від 6 до 12 років (в отроків розвивається фантазія й пам’ять з їх виконавчими органами — язиком і рукою); третій (юність) — від 12 до 18 років (у юнаків розвивається розум і здатність мислити); четвертий (змужнілість) — від 18 до 24 років (розвивається воля, спрямована на конкретну мету).

Я. А. Коменський розробив оригінальну систему навчання, яка отримала пізніше назву класно-урочної та в багатьох рисах збереглася донині.

Найбільший внесок Я. А. Коменський зробив у теорію навчання (дидактику). Закликаючи якомога більше розвивати пізнавальні здібності учнів, самостійність у спостереженнях, мові, практиці, він обґрунтував основні принципи навчання — такі, як наочність, свідомість і активність, по­слідовність і систематичність знань, посильність навчання.