Розділ «Частина І. Основи педагогіки»

відсутність відбору учнів за здібностями, соціально-матеріальним станом та іншими ознаками;

принцип класного вчителя, який викладає у своєму класі всі основні предмети впродовж перших восьми років навчання, що сприяє єдності процесів навчання, виховання й розвитку, інтеграції різних дисциплін, забезпечує соціальну стабільність класу як спільноти;

орієнтація змісту освіти на вікові особливості дитини (навчальні програми та методи викладання враховують внутрішні потреби людини на кожному віковому ступені та слугують цілісному розвитку особистості в єдності мислення, відчування, вольової діяльності);

висування на перший план різноманітної художньо-практичної діяльності, завдяки чому розвивається культура почуттів і воля дитини;

відродження усного оповідання, матеріалом для якого слугують культурно-історичні перекази (казки, легенди, байки, біблейські історії, міфологія народів світу, сцени з давньої та середньовічної історії, біографії видатних історичних особистостей тощо);

відмова від використання традиційних підручників (увесь навчальний матеріал оформлюється у вигляді своєрідних «підручників» — навчальних зошитів, спочатку за допомогою вчителя, а пізніше — само­стійно);

викладання двох іноземних мов із першого класу за спеціальною методикою;

гігієнічно-раціональна (здоров’язберігальна) організація педагогічного процесу (планування навчального року, тижня, окремих уроків із урахуванням природних психофізіологічних людських ритмів);

відміна другорічництва і системи оцінок у балах (замість табелю учням і батькам щорічно видаються характеристики, у яких розкривається повна картина розвитку дитини, описуються всі її досягнення, соціальні стосунки та чесноти).

Із моменту відкриття першої школи вальдорфська педагогіка не лише не зникла зі світового освітнього простору, а, навпаки, зміцнилася й перетворилася на широкий міжнародний культурно-освітній рух, який охоплює нині понад 50 країн світу, зокрема й Україну.

Витоки української національної системи освіти й виховання сягають углиб давнини. Наші предки ще в до­християнський період поряд із розвитком різних ремесел і промислів створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні суспільні відносини. Основу її складало родинне виховання, провідними засобами реалізації якого були поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, вірування, свята, обряди, дитячі ігри та іграшки.

В епоху Київської Русі — праматері нинішньої України — система виховання набула чітко окреслених ознак, які знайшли відображення в писемних пам’ятках тієї доби: «Слово про закон і благодать» (1051 р.), «Ізборник» (1073 р.), «Повчання дітям» (1117 р.) тощо. Педагогічні ідеї, які ви­словлювали їх автори (батьки церкви, громадські діячі, видатні книжники), це утвердження християнства у формі візантійського православ’я як основи духовного життя дер­жави та особи, сповідування етичних норм християнської моралі: любові до ближнього, поваги до старшого, покори Богові, страху Божого, віри та надії, відповідальності, значення праці в житті людини.

Розпад Київської держави в XIII ст. через князівські міжусобиці й руйнівні удари монголо-татар, підпадання українських земель під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії (XIV—XVI ст.), посилення соціального, релігійного, культурного тиску з боку цих країн завдали тяжких втрат українській освіті й культурі. Посилення колоніальної політики в Україні зумовило появу реформаційних ідей (Памво Беринда, Іов Борецький, Іоанникій Галятовський, Лаврентій Зизаній), які стали векторами духовного розвитку країни. Їх основний зміст полягав у переорієнтації на західноєвропейські духовні цінності, ідеалізації первісного християнства, піднесенні індивідуально-духовних начал у людині, надання великого значення вивченню рідної мови та історії; використання як власної давнини, так і античності для усвідомлення й вираження естетичних, соціальних, філософських потреб та ідеалів тогочасності.

Упродовж XV—XVII ст. в Україні сформувалися три основні течії, які відроджували вітчизняні традиції виховання. Перша розпочалася з організації міських братств, які ставили завданням розвиток громадянської свідомості, здобуття та охорону прав народу.

Друга — започаткування братських шкіл, аналіз статутів яких свідчить про гуманізм і народність педагогічних ідей, що лежали в основі їх роботи: зв’язок школи з життям громади та сім’ями учнів, демократичні основи діяльності школи, чітка організація навчального процесу, високі вимоги до моральності вчителя, зокрема гуманне ставлення до всіх дітей.

Третя — виникнення і формування козацтва як форми протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення. Багатовіковий ви­звольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов’янської, а й світової культури — козацьку педагогіку, яка формувала в підростаючого покоління українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю й самосвідомістю.

Із XVII ст. Козацька доба в духовному, культурницькому плані пов’язувалася передусім із діяльністю Київської колегії, а згодом Академії, і такими іменами, як Петро Могила, Стефан Яворський, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Георгій Кониський, Мануїл Козачинський, Григорій Сковорода та інші. Їхній життєвий шлях і творчість підтверджують ідею залежності формування «культурного ядра» від розвитку, поширення освіти, ідеї цінності людини, її гідності. Окре­ме місце філософи-мислителі відводили вивченню творчих здібностей людини, її відчуттів, логіки як знаряддя пізнання, зв’язку мови з мисленням, а також проблемам сутності людини, її місця у Всесвіті, її ставлення до природи і Бога, проблемам доброчинностей — природних і духовних.

Архімандрит Києво-Печерської лаври, ректор Києво-Братської колегії Інокентій Гізель (бл. 1600—1683) освітнім ідеалом уважав загальнодоступну шкільну систему, що ґрунтується на основі передових досягнень європейської педагогічної думки в поєднанні з національними виховними традиціями. Метою виховання, за І. Гізелем, є формування високоінтелектуальної, моральної, працьовитої особистості, а процес навчання має базуватися на принципах природовідповідності, доступності, послідовності. Просвітитель підкреслював значення розвитку в учнів мислення, зокрема логічного; наголошував на визначальній ролі оточення у формуванні особистості. Морально-етична доктрина І. Гізеля ґрунтувалася на проголошуваних Реформацією тезах про автономію особистості, про перенесення релігійних проблем безпосередньо на особисте життя, про залежність релігійних переконань від внутрішнього досвіду.

Учений-енциклопедист, просвітитель, педагог Феофан Прокопович (1681—1736) висловлював переконаність у безмежних пізнавальних можливостях людського розуму, засу­джував сліпий фанатизм та аскетизм, уважаючи, що Бог дає життя людині для радості. Особливо цікавою є ідея Ф. Прокоповича про те, що пізнавальні і практичні функції науки мають бути моральними, пов’язаними з добром, бо метою освіти «повинно бути ніщо інше, як те, що є метою доброго діяння». Дидактичні розробки Ф. Прокоповича торкалися питань удосконалення форм навчальної діяльності (практичні вправи, самостійний пошук прикладів, що підтверджують правило); методів навчання (вигадування сюжетів, наслідування стилю, вправи з історіографії); унаочнення процесу викладання.

Видатний український філософ, просвітитель-гуманіст Григорій Савич Сковорода (1722—1794) мету виховання ви­значав як самопізнання й самовдосконалення, досягнення щастя через цілковиту перемогу духу та душевного спокою. Для нього пізнання світу й пошук істини — це форма щасливого, наповненого вищим змістом, життя людини. Початковим кроком на шляху до щастя, за Г. С. Сковородою, є пізнання себе самого. Наступним — обрання «сродної справи». Г. С. Сковорода першим в українській філософії й педагогіці обґрунтував принцип природовідповідності виховання (розвиток людини, формування її особистості, зміст освіти, навчання і виховання мають підпорядковуватися тому природному потенціалу, який людина одержує від свого власного генофонду); розкрив сутнісні характеристики «народності» у вихованні, що зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, тобто ментальністю народу; висунув вимогу виховання гармонійно розвиненої особи­стості. Серед головних принципів навчання називав вивчення та розвиток натури дітей; виховний характер навчання («успіх наук глава — душа є»); поєднання теорії з практикою («наука не у знаннях живе, а в управлінні»); посильність і послідовність навчання («немає нічого, більш шкідливого, аніж різне й безмірне»); усвідомлене навчання («що побачиш і почуєш, те й пережовуй і розмелюй, і, наскільки можеш, перетворюй у спожитий і рятівний сік»); стимулювання активності учнів («склавши крила, важко літати навіть орлу»); систематичність навчання («підкладай у душу, як у шлунок»); міцність знань (дбати про «беззабвеніє»).